Розділ 24. Матео

Мія знову схлипнула. Тремтіла, як від холоду, а з очей дрібними горошинами посипалися сльози.

— А Лука точно повернеться? А йому не буде боляче? — її голос лунав так розпачливо, що в мене всередині все стиснулося в жорсткий вузол.

Коридор лікарні перетворився на справжню катівню для нервів. Дитині тут точно було не місце. Хворобливий запах антисептиків, важка напруга й очікування новин з операційної просто добивали малу.

— Сонечко, ходімо зі мною, — Марта ніжним рухом підхопила Мію на руки, міцно пригортаючи до себе. Поглянула на Софію: — Поїдемо до нас. Лука зараз спить, лікарі йому допомагають, а ти мусиш відпочити.

Софія схвально кивнула. Теж прощебетала до малої якісь заспокійливі слова і попросила її поїхати з нами.

За п’ятнадцять хвилин таксі вже везло нас до Трогіра. Марта всю дорогу тихо заколисувала Мію на задньому сидінні, погладжуючи її по спині та щось шепочучи на вухо. Дитина поступово заспокоювалася, обхопивши руками шию моєї дружини, мов рятувальний круг.

Я дивився на них крізь дзеркало заднього огляду, і всередині холола кров від тривоги. Ми поїхали до нашого з мамою дому.

Легкий страх таки підступав до горла. Як мама відреагує? Мія — не просто дитина. Вона донька Віолетти. Жінки, яка порівняно недавно безжально розтрощила шлюб моїх батьків. Вирвала Тоні із сім’ї. І я щодня бачив, як глибоко мама переживала це. Як сприйме малу? Може, не варто було брати її додому? Краще на яхту, або до батька? Та мені здавалося, що на новому місці дитині буде легше відволіктися від стресу. Крім того, я мав переодягнутися й їхати в офіс. Робота не чекає.

Авто зупинилося біля нашої вілли. Сонячне світло заливало білосніжний фасад, але в моїй голові гули грозові хмари.

Коли ми зайшли на подвір'я, мама саме поралася в садку. Почувши кроки, вона обернулася.

Я застиг. Марта зробила крок уперед, міцно тримаючи на руках заплакану, залякану Мію.

Ріта повільно відклала секатор. Вона подивилася на дівчинку, потім на Марту, і її обличчя пом'якшало за секунду. Жодної краплі тіні чи гніву. Тільки безмежна, тепла материнська ніжність.

— О, який сюрприз! Привіт, дорогенькі. А що це за красунька з вами? — заговорила з посмішкою.

Я привітався і сказав, що зараз усе їй поясню. Мама одразу підійшла до Марти, м'яко обійняла обох і провела долонею по розпатланому волоссю Мії.

— Ласкаво просимо додому, Марточко, — посміхнулася вона моїй дружині, а потім ніжно звернулася до малої: — Ходімо, зайченя. Я якраз спекла дещо дуже смачне. Любиш лимонний кекс?

Марта вдячно посміхнулася, і вони разом з Мією піднялися на простору терасу. За кілька хвилин моя дружина вже розкладала на столі фарби й папір, годувала малу й себе кексом із соком. Щось натхненно їй малювала, вигадуючи казки про сміливого котика, щоб відволікти її від лікарняного жаху.

Мені ж навіть не хотілося їсти, хоч і не снідав. Я підійшов до матері, яка готувала чай на кухні.

— Дякую, мамо, — тихо сказав, спираючись на стільницю. — Я хвилювався... Ти ж зрозуміла, хто вона, так?

— Звісно, я здогадалася. Чию ж іще дитину ти б привів? Вона… просто дитина, Матео, — спокійно відповіла мама, розливаючи окріп по чашках. — Вона ні в чому не винна.

Хоч намагалася не показувати, але я бачив, як у неї тремтять руки, як сильно стривожена.

Мене знову накрила хвиля люті. Пальці стиснулися в кулаки з такою силою, що аж кісточки побіліли.

— Вибач, мам. Я б не тягнув її сюди, але… так вийшло. Вони всі в лікарні. З Лукою сталася халепа.

— Що? Що сталося? — Ріта припинила поратися й уважно поглянула на мене.

— Він проковтнув батарейку, — процідив крізь зуби. — Маленьку круглу батарейку від машинки. Поки Віолетта займалася своєю бісовою калістенікою в навушниках!

Ріта вражено хитнула головою, а чашка з брязкотом опустилася на блюдце.

— Батарейку... Господи милосердний...

— Я просто киплю, мамо! — почав міряти кроками кухню, як розлючений тигр у клітці. — Роками Софія дбала про дітей, дивилася за ними, як за рідними, і все було ідеально! Лишили їх на ту ляльку всього на пів дня — і дитина в реанімації! Як я хочу показати тій безголовій мавпі, чого вона варта! Вона відповість за це!

Кулак мимовільно гепнув по столу. Реакція була миттєвою — мама підійшла, вхопила мене за плечі й змусила зупинитися.

— Матео, вгамуйся! — суворо, але з глибоким співчуттям промовила. — Твій гнів зараз нічого не змінить. Ти не повинен туди влазити.

— Але вона мало не вбила малого!

— Це справа Тоні, — твердо відрізала мама, дивлячись мені просто в очі. — Це його дружина, його діти й його відповідальність. Він дорослий чоловік, і, повір мені, після цього сам зробить усе, що треба. Твій обов'язок зараз — бути поруч із Мартою та Мією. Не палай чужим вогнем, сину.

Я важко видихнув, намагаючись заштовхати глуху лють якнайглибше. Мама мала рацію. Поглянувши крізь скляні двері на терасу, де Марта зараз щиро сміялася разом із Мією, я відчув, як темний туман у голові трохи розсіюється. Та заспокоїтися все ж було непросто.