Розділ 23. Марта

Різкий звук розрізав тишу каюти. Навіть не знала, мій телефон може аж так дратувати.

Я здригнулася. Солодкий сон миттєво випарувався.

Матео поруч тихо вилаявся. Ривком сів на ліжку. Волосся стирчало в різні боки. Очі були сонні й розгублені.

— Що за... — пробурчав.

На екрані палало: «МАМА». Годинник показував за чверть 6 ранку.

Я схопила трубку й натиснула на зелену кнопку.

— Марто! Слава Богу! Ви спите?! — з динаміка вирвався панічний голос Софії.

— Мам, що сталося? — я миттєво випросталася. Звісно, спимо! Що ж нам робити в такій порі? Та я не бурчала, бо тривога в маминому голосі відчувалася з першого слова.

Матео одразу насторожився. Сон з нього як рукою зняло. Він підсунувся ближче й приставив вухо до мого телефону.

— Ми всі в лікарні, Марто! З Лукою біда!

— Що з Лукою?! — стривожено запитав.

— Ой, дорогенькі... Під ранок малий почав жахливо мучитися. Я зайшла, а він увесь блідий, плаче, гарячий, як вогонь, і слина струмком тече! Скаржився на дикий біль у животі. Ми одразу викликали швидку! Лікарі зараз з ним, але ніхто взагалі не розуміє, що сталося і чому йому так різко погіршало! Приїдьте. Я б вас не будила, але Мія… Вона ніяк не хотіла залишатися зі мною вдома, зробила істерику, коли малого забирали в лікарню. Довелося їхати всім разом. Будь ласка, заберіть Мію до себе, бо дитина тут повністю виснажена й залякана.

Ми зірвалися за лічені секунди.

Довелося взяти таксі, бо авто поблизу ми не мали. Вже за пів години ми вбігали в лікарняний коридор. Атмосфера там була натягнута, як струна. Лука все ще перебував в операційній, і ця невідомість просто розривала серце.

На Тоні, батька Матео, страшно було глянути. Він сидів на кріслі такий блідий, що буквально зливався зі стіною, під якою сидів.

А Віолетта... Вона металася по коридору туди-сюди з телефоном в руках, дратуючи кожним кроком. Навіть зараз вона була одягнена геть не для лікарні: яскравий коротенький топ і мікроскопічні шорти, які ледь прикривали сідниці. Вигляд мала такий, ніби помилково потрапила сюди з пляжної вечірки.

Поруч із моєю мамою стиснулася маленька Мія. Вона тремтіла й злякано переводила погляд із білих дверей операційної на дорослих.

Я одразу присіла біля неї на навпочіпки, м'яко обійняла за плечі й погладила по волоссю.

— Сонечко, все буде добре, — тихо заговорила, намагаючись відволікти її від страху. — Лікарі дуже розумні, вони обов'язково допоможуть Луці. Ти як, зайчику? Хочеш водички чи, можливо, якусь цукерку?

Мія подивилася на мене великими, повними сліз очима. Міцніше вчепилася в мою футболку й прошепотіла:

— А Лука не помре?

— Ні, звісно, ні, люба, — впевнено відповіла. Намагалася не показати дитині, але в мене аж мороз пішов поза шкірою. Насправді ж не маю поняття що з ним. — Його підлікують і все буде добре. Будете знову разом бавитися. Поїдемо купатися в морі, так? — зиркнула на Матео, він витиснув з себе посмішку, підтакнув. — Лука знову побудує ту велику дорогу для своїх машинок. Будете пускати їх, як раніше. Пам’ятаєш? Вжи-и-к! — показала жестом як машинки швидко мчать по звивистих дорогах. Малі Радичі обоє любили так бавитися.

— Ми вчора так гралися. Запускали машинки, коли мама займалася калі... — не знала як далі вимовити складне слово калістеніка, — Ну, тим, щоб гарно виглядати. З іншими тьотями і дядями по комп’ютеру, — тихо проговорила мала, хлюпаючи носом.

— Молодці. От іще пограєтеся, — сказала, не підозрюючи зайвого. Та Мія повела далі:

— Не знаю… Потім Лука витягнув з іграшкової машинки таку маленьку круглу батарейку. Як таблетка. І пробував її лизати, кусати. Я казала йому не робити цього, бо поламає зубки. А він мене не послухав і проковтнув...

У коридорі миттєво запалала мертва тиша. Я завмерла. Вражено хапала повітря. Матео застиг на місці. Всі дорослі шоковано переглянулися.

— Батарейку?.. — повільно перепитав Тоні. Його голос тремтів від жаху. — Круглу батарейку?!

Віолетта прикрила рот долонями й видала глухий писк.

Матео заплющив очі, ледь стримуючи рик. А Тоні... Тоні повільно підвівся з крісла. Здавалося, він зараз вибухне від люті. Його кулаки стиснулися. Він повільно обернувся й зиркнув на свою молоду дружину. Погляд батька був сповнений такої люті й зневаги, що Віолетта аж відступила на крок, дрібно тремтячи у своєму рожевому топі.

Далі чоловік швидко пішов на пост до медсестри. За хвилину ми побачили як мед працівниця побігла в операційну, де був Лука.

Ми всі сиділи, як на голках. Невдовзі Тоні не витримав. Встав, покликав дружину:

— Ходи зі мною, — прошипів крізь зуби, пропалюючи її поглядом. — Негайно!