Розділ 17. Матео

Ми домовилися зустрітися біля консульства. Віолетту, слава Богу, Тоні розсудливо залишив удома з дітьми. Її отруйні погляди і криві міміки явно були б зайвими. Зате разом із батьком і Софією приїхали Марін, Луція, її батько Віто та ще кілька моїх найближчих родичів і друзів. Мама нервово поправляла мій піджак щохвилини, хоч і намагалася випромінювати олімпійський спокій.

Коли дверцята відчинилися і з авто граційно випурхнула Марта, я на мить просто забув, як дихати. Та що там дихати — я мало не забув власне ім'я.

Ніяких пишних мережив чи аляпуватих рюшів. На ній була порівняно скромна, прямого крою довга біла сукня, яка, втім, творила справжні дива. Вона настільки вигідно підкреслювала її тонесеньку талію та звабливий, пишний бюст, що в мене в роті миттєво пересохло. Сукня грайливо привідкривала тендітні плечі, а розкішні кучері, заколені на один бік, м'якою хвилею спадали на груди.

«Мамина доця», так? Я витріщився на неї, як на русалку в морі. Навіть уявити не міг, що ця дівчина здатна так граційно, майже по-королівськи триматися на високих підборах, наче все життя тільки й робила, що ходила по червоних доріжках!

— Старий, закрий рота, а то муха залетить, — тихо шепнув поруч Марін, вишкірившись на всі тридцять два зуби. — Ти зараз калюжкою розтечешся просто на цій бруківці.

Я штурхнув друга ліктем під ребра, але очей від Марти відвести так і не зміг.

Вона підійшла ближче, і я на силу спромігся ляпнути якийсь комплімент. Далі не знав, що казати, та мама врятувала. Попросила мене познайомити з нареченою. Ріта простягнула руки й тепло, майже по-материнськи пригорнула Марту до себе:

— Ласкаво просимо в родину, люба. Ти навіть не уявляєш, яка красива.

Спостерігаючи за ними, я відчув дивний, важкий клубок у горлі. Мама знала всю правду про наш контракт, але зараз у її очах палала така щира, радість, ніби вона роками мріяла саме про таку невістку. І це лякало мене ще більше.

Сама церемонія минула мов у тумані. Просторий кабінет, урочиста промова консула, швидкі підписи в офіційних реєстрах. Усе відбувалося настільки просто й швидко, що розум не встигав фіксувати деталі.

— Оголошую вас чоловіком та дружиною, — луною прокотилися слова  дипломата. — Можете поцілувати наречену.

Я повернувся до Марти. Моя дружина. Тепер офіційно.

Я обійняв її за талію й накрив її губи своїми. Притискаючи до себе, я відчув, як вона вся тремтить — дрібно, як натягнута струна. Але водночас... вона не відсторонилася. Пригорнулася до моїх грудей, беззахисно й солодко, ніби справді шукала в моїх обіймах порятунку й щиро раділа цьому моменту.

«Боже, вона так вправно грає свою роль на публіку, чи...» — думки плуталися, відмовляючись підкорятися логіці.

Після офіційної частини ми висипали на вулицю, де Марін одразу перехопив ініціативу й потягнув нас робити невеличку фотосесію. Ми пройшли кілька сотень метрів до старовинного парку Sustipan, що височіє на скелі просто над морем. Звідти відкривається приголомшливий краєвид на всю гавань Спліта та білосніжні яхти.

Сонячні відблиски на воді, вітер, що бавився пасмами волосся, і ми — у центрі цього кадру.

— Так, а тепер зніміть посмішки «для паспорта»! — командував Марін, клацаючи камерою телефону. — Матео, обійми її так, ніби ти тільки-но виграв у лотерею мільйон євро! Хоча ні, що це за дерев'яна рука? Марто, будь ласка, поцілуй цього йолопа у щоку, бо він зараз від напруги зламається навпіл!

Марта легенько засміялася — і цей щирий сміх миттєво розрядив повітря. Вона піднялася на носочки й торкнулася губами моєї щоки.

— Маріне, ще одне слово — і ти повертатимешся додому вплав, — буркнув я, але сам не зміг стримати посмішки, міцніше стискаючи тендітні пальці своєї новоспеченої дружини.

Усе це здавалося прекрасним сном. Але попереду на нас чекав візит до кабінету Тоні, підписання жорсткого шлюбного контракту... і перша ніч під одним дахом, де не буде свідків, гостей та фотокамер.

 Чомусь мій розум відмовлявся чітко уявляти нашу першу ніч разом. Трясця! Що робити? В будь-якому разі мені не можна спати з Мартою. Це виключено. Але… Як ночувати в одному ліжку і не… То капут!

Не встиг я додумати цю панічну думку, як ідилію фотосесії розірвав чужий, огидно-знайомий голос.

— О, яка зворушна картинка! Майже вибиває сльозу!

З-за тінистої алеї парку повільно виринув Дамір. Мій зведений дядько виглядав, як завжди, випещено, але в його очах палала отруйна злоба. Поруч із ним, міцно стискаючи шкіряний портфель, дріботів його лисий адвокат із виразом обличчя акули, яка відчула запах крові.

— Ну що ж, вітаю «молодяток», — саркастично посміхнувся Дамір, зупиняючись за пару кроків від нас і зневажливо оглядаючи наш гурт. — Хоча, Тоні, якщо ви вже так сильно хотіли влаштувати це циркове шоу заради спадку, то варто було б принаймні не скупитися! Де весілля? Де гості, де банкет? Спадщини батька тобі, Матео, не бачити так само, як власної потилиці без дзеркала!

Тоні миттєво зробив крок уперед, закриваючи нас плечем. Його обличчя налилося гнівом, а кулаки стиснулися так, що біліли кісточки.

— Заткни пельку, Даміре! — відрізав, і його голос прогримів на весь парк, мов грім перед штормом. — Батько помер усього два місяці тому! А ти чекав, що ми влаштуємо пишне гуляння з танцями й бубнами на весь Спліт?! Чи, може, феєрверки над гаванню мали запустити, щоб розважити тебе й твого лисого шакала? Матео шанує пам'ять діда, на відміну від деяких паразитів!