Розділ 16. Марта

Решта тієї божевільної ночі та увесь наступний день минули для мене мов у солодкому, гарячому маренні.

Класичного гучного весілля з сотнями гостей, білою фатою та бенкетом вирішили не робити. Усе мало відбутися максимально стримано й по-діловому: наступного ранку ми мали офіційно зареєструвати шлюб у консульстві, після чого в кабінеті Тоні, у присутності юриста, підписати шлюбну угоду.

Ось і все. Прагматично, швидко, без зайвого гамору. А потім сімейне життя. Хоч я поки дуже туманно уявляла собі що це взагалі буде в нашому випадку.

Але мама й Луція категорично відмовилися відпускати мене під вінець у повсякденному одязі. З самого ранку вони витягнули мене по салонах Спліта, щоб знайти «ідеальну сукню для особливої події». Потім мене повезли в салон краси на манікюр і різні косметичні процедури. Я слухняно крутилася перед дзеркалом, приміряла елегантні білі вбрання, тримала в руках роздрукований шлюбний контракт, який Тоні дав мені для ознайомлення... але вся ця передвесільна метушня здавалася мені чимось абсолютно далеким і чужим.

Я просто не могла зосередитися на юридичних термінах. Очі пробігали по рядках про «розподіл майна» та «зобов'язання сторін», але думки вперто й безбожно тікали геть.

На яхту. В обійми найспокусливішого у світі капітана.

Усередині мене все тріпотіло, варто було лише згадати той шалений вечір. Той імпульсивний, солоний і такий пристрасний поцілунок у нічній воді, від якого в мене мало не зупинилося серце. І те, як потім, коли ми повернулися на борт, Матео дивився на мене. Він казав, що не любить танцювати. Потім ще кілька разів з’їхав з гірки. А більшість часу провів біля стійки чи борту, розмовляв з кимось, або дивився як розважаються інші,  але його погляд... цей темний, палаючий погляд стежив за кожним моїм рухом. У той вечір, серед неонових вогнів і музики, я почувалася найщасливішою та найбажанішою дівчиною у світі.

Але найсолодшим, найінтимнішим спогадом залишився фінал тієї ночі.

Коли вечірка трохи вщухла, а яхта знімалася з якоря, щоб повертатися в порт, Матео покликав мене на місток. Поставив перед собою біля капітанської панелі й поклав мої тремтячі долоні на важелі реверсу та штурвал.

— Ну що, старпоме, веди нас додому, — тихо, з оксамитовою поволокою в голосі проказав прямо мені на вухо.

Його висока, міцна постать притулилася до моєї спини, захищаючи від усього світу. Гарячі долоні Матео накрили мої пальці, корегуючи кожен мінімальний рух. Коли ця велетенська білосніжна махина слухняно відгукнулася на мій легкий дотик і змінила курс, ріжучи темні нічні хвилі, у мене перехопило подих. Я відчула себе справжньою морячкою! Здавалося, ніби вся ця первісна сила океану й потужних двигунів коряться саме мені.

Але справді дивовижною була не яхта. Він.

Матео ніжним, невагомим жестом пригорнув мене за талію, притягуючи тісніше до своїх грудей. Я відчувала прискорений стукіт його серця, відчувала гаряче дихання на своїй шиї. Він майже нічого не говорив. Поки ми йшли морем під зоряним небом, кілька разів легенько, неймовірно трепетно торкнувся губами моєї скроні, посилаючи по моєму тілу цілі розряди електричного струму. Це було фан-тас-тич-но.

Тієї ночі між нами спалахнула така несамовита, неконтрольована хімія, що ховати її за словом «угода» ставало все важче.

Я опустила погляд на аркуш шлюбного контракту, що лежав на моїх колінах. Сухі юридичні формулювання здавалися смішними й безглуздими порівняно з тим штормом почуттів, який вирував у моєму серці. Твердо вирішила вранці підписати ті папери. Байдуже що там написано. Я офіційно стану його дружиною. І хоч це мав бути лише фіктивний шлюб, я вже знала точно: для мене це давно перестало бути грою.

Особливою темою для обговорень дорослих стало те, як саме має виглядати наше подальше «сімейне» життя. Щоб у юристів, податкової та банків не виникло жодних підозр щодо фіктивності шлюбу, рішення було однозначним: після реєстрації ми з Матео маємо жити разом. В одній кімнаті. В його домі.

Від цієї думки в мене буквально паморочилося в голові.

Увесь день, що б я не робила, внутрішній неспокій не відпускав ні на хвилину. Коли я складала свої речі у валізи, готуючись до переїзду, мої руки тремтіли. Коли бавилася на галявині з непосидючими дітлахами Тоні, то зловила себе на тому, що автоматично кидаю м'яч, а думками перебуваю зовсім в іншому місці.

Я намагалася тверезо й холодно уявити, як це взагалі буде. Жити під одним дахом, ділити один простір і бачити щодня хлопця, якого я знаю всього кілька днів! Хлопця, який за документами буде моїм чоловіком, але за першопочатковою домовленістю має залишатися чужим, просто партнером по угоді.

Але кого я намагалася обдурити?

Усередині мене точилася запекла, виснажлива боротьба. Розум уперто твердив: «Схаменися, Марто! Це лише бізнес-план для його спадщини. Ти для нього — просто випадкова дівчина, яка погодилася допомогти на взаємовигідних умовах. Не будуй ілюзій!»

Проте серце... серце відчайдушно бунтувало проти цих сухих правил. Воно пам'ятало гарячий дотик його рук на моїй талії біля штурвала, пам'ятало солоний смак його губ і той палаючий, майже оксамитовий погляд, від якого тілом бігли мурашки. Мій розум вимагав тримати дистанцію, а всі мої почуття й кожна клітина тіла прагнули більшого. Набагато більшого.