Розділ 14. Марта

Він розвернувся і швидким, впевненим кроком підійшов до мене.

— Ну що, Марто? — його голос звучав нижче й оксамитовіше, ніж зазвичай, а в очах танцювали лукаві іскорки. — Здається, плани змінюються. Спиртне для мене на сьогодні скасовується — на містку має бути абсолютно твереза голова. Сьогодні я офіційно беру на себе обов'язки капітана... а тобі пропоную стати моїм старпомом.

— Старпомом? — я кліпнула очима, відчуваючи, як серце солодко тьохнуло від несподіванки й хвилювання. — Зачекай, але я ж нічого не тямлю в кораблях! Що мені треба робити?

— О, це дуже відповідальна посада, — з абсолютно серйозним, суворим виразом обличчя мовив Матео, піднімаючись зі мною на верхній пост керування. — Для початку тобі доведеться проконтролювати розрахунок остійності судна та метацентричну висоту, перевірити залишок баластних вод у танкiв, оцінити тиск у гідравліці кермового приводу і, звісно ж, особисто прийняти швартові кінці з носа й корми.

Я застигла на місці, витріщившись на нього. Мої очі, напевно, стали розміром із два десертні блюдця. «Метацентрична висота»? «Швартові кінці»?

Побачивши моє перелякане й до межі спантеличене обличчя, Матео не витримав. Його сувора маска миттєво розпалася, і він щиро, розкатисто розсміявся.

— Та я жартую! — сміючись, він м'яко взяв мене за плечі й легенько струснув. — Боже, Марто, бачила б ти свої очі!

— Матео! — я обурено вдарила його кулачком у плече, хоч у душі спалахнула хвиля полегшення. — Ти жахливий! Я вже ледь не знепритомніла!

— Пробач, не втримався, — він лукаво підморгнув мені, крокуючи до капітанської панелі. — Мій старший помічник сьогодні має значно приємніші обов'язки. Твоя задача — морально підтримувати капітана, спостерігати за краєвидами й іноді подавати мені безалкогольний мохіто, поки ті шалені там танцюють. Упораєшся?

— З цим — із задоволенням, — посміхнулася, притулившись до високого шкіряного крісла поруч із ним.

Матео зібрався. Натисканням головного тумблера він увімкнув бортове живлення — панель приладів миттєво ожила, засяявши кольоровими сенсорними екранами, радіолокаційними картами й підсвіченими аналоговими датчиками.

Потім він клацнув тумблерами вентиляції машинного відділення і, зачекавши пару секунд, рішуче натиснув дві хромовані кнопки запуску. Десь глибоко під нами, у самій глибині корпусу, із низьким глухим риком прокинулися два потужні дизельні двигуни. Навіть через товсту палубу відчулася приємна, ледь помітна вібрація сила-силенної кінських сил.

Матео кинув швидкий погляд на монітори, перевіряючи тиск масла та температуру, після чого взяв рацію й гучно запитав:

— Маріне, чисто під кормою?

— Усе чисто, капітане! Вода вільна! — бадьоро відгукнувся той у рацію.

— Віддаємо швартові! — віддав команду Матео.

Він плавно перевів джойстик керування трохи назад, увімкнувши носовий підрулювальний пристрій. Яхта з легким шипінням води м'яко відійшла від бетонного пірса на пару метрів. Потім Матео поклав руку на подвійні важелі реверсу, плавно штовхнув їх уперед — і 25-метрова білосніжна махина слухняно, граційно й безшумно розвернулася, розрізаючи носом темну дзеркальну гладінь порту та виходячи у відкрите, залите місячним сяйвом море.

Відійшовши від берега на декілька кілометрів, Матео майстерно завів яхту в затишну, захищену від вітру бухту й глухо скинув якір. Море навколо здавалося бездонним чорним оксамитом, у якому дзеркально відбивалися тисячі зірок та яскраве неонове підсвічування нашого судна.

Вечірка вибухнула з новою силою. Алкоголь рікою, гучна музика та сміх остаточно розкували гостей. Поки хлопці на чолі з Маріном за допомогою потужного насоса зі сміхом та жартами монтували на верхній палубі велетенську надувну гірку, Матео заглушив двигуни, перевів усі системи в режим стоянки й нарешті зміг залишити місток.

Вигляд цієї гірки змушував серце стискатися від дикого захвату навпіл із жахом. З висоти флайбриджу вона круто обривалася вниз, прямісінько в темну, нічну морську безодню. Коли перші сп'янілі хлопці з вереском і бризками полетіли у воду, палуба вибухнула оваціями. Матео, який уже встиг скинути сорочку, залишившись у самих шортах, приєднався до загальних веселощів. Він вправно, безстрашно й граційно з’їхав з гірки і пірнув у темну воду. В мене аж дух перехопило, завмерла на ті секунди, доки не виринув з води. Щасливо, задоволено помахав мені рукою.

Я стояла біля борту з безалкогольним коктейлем, щиро захоплена цим дійством, аж поки поруч не матеріалізувалася одна з присутніх дівчат. Висока, струнка хорватка з презирливо вигнутими губами — вона від самого початку вечора кидала на мене не надто дружні погляди.

Краля демонстративно дістала телефон, щось швидко набрала в додатку-перекладачі й витягнула екран прямо мені перед обличчям. Електронний голос сухо прочитав українською:

«Тобі скоро набридне. Матео — жахливий зануда й трудоголік. Він бачить тільки навчання й свої кораблі. Вечорами буде розказувати тобі як прокладати маршрут через море. А потім і зовсім покине тебе і попливе на місяці в океан. Ти помреш від нудьги».

Я підняла на неї очі. Хорватка єхидно посміхнулася, окинула мене з голови до ніг і, повернувшись до своїх подруг, голосно вигукнула хорватською, вказуючи на мене пальцем. У її промові виразно прозвучали слова «kovrče» та «frizura».