Розділ 13. Марта

 Після нашої відвертої розмови Матео повів мене трохи далі узбережжям, до дивовижного місця, від якого в мене перехопило подих. Це був високий скелястий виступ, що вигадливо нависав просто над водою. Звідси відкривався запаморочливий, неймовірний краєвид на безкрайнє Адріатичне море, яке в променях вечірнього сонця здавалося рідким золотом.

Ми присіли на теплий, нагрітий за день камінь. Морський бриз приємно розвівав волосся, вся напруга, яка сковувала мене від початку цього божевільного дня, раптом кудись зникла.

Ми просиділи там сам на сам неймовірно довго — аж до глибокої, зоряної ночі. Матео виявився надзвичайно цікавим, розумним і легким співрозмовником. У ньому не було ані краплі тієї пихи, якої я так боялася. Із захопленням слухала його розповіді про минулі канікули, коли працював кадетом на яхті: про нічні вахти під нескінченним зоряним небом, про люті шторми, які відбирали мову, і про те, яке це невимовне відчуття — бачити, як із води виринають дельфіни й супроводжують ніс корабля. Коли він говорив про море, його очі сяяли так щиро, що я мимоволі зловила себе на думці: я готова слухати його годинами.

Ми засипали одне одного купами запитань. Дізнавалися про улюблені страви, музику, дитячі страхи й кумедні спогади, вибудовуючи основу для нашої майбутньої «легенди». Але це зовсім не було схоже на нудне заучування фактів. Ми багато сміялися, жартували й обговорювали все на світі. Ну… Майже все.

Матео час від часу ненав'язливо фліртував зі мною, усміхаючись своєю фірмовою, трохи лукавою посмішкою.

— Нам треба тренуватися перед вечіркою, наречена, — м'яко казав, роблячи мені компліменти, від яких щоки знову палали гарячим рум'янцем.

Його дотики, коли він ненароком торкався моєї долоні чи поправляв пасмо мого волосся, відгукувалися всередині солодким трепетом. На цей один дивовижний вечір я геть забула, що наш майбутній шлюб — це лише фіктивна угода й вимушений хід. Я почувалася неймовірно щасливою, легко й безтурботно.

Навіть не помітила, як минули години. Світ навколо стиснувся до цього скелястого виступу, шуму прибою та хлопця поруч, який із кожною хвилиною ставав для мене дедалі ріднішим.

Коли мама подзвонила, я наче прокинулася з чудового сну. Ми встали, щоб іти до пристані, але мені геть не хотілося прощатися. Матео за руку завів мене до катера. Коли припливли до пірса неподалік вілли Тоні, хлопець взяв невеликий гарний пакет, як з дорогого бутику з одягом і дав мені зі словами:

— О, мало не забув. Це тобі. Сподіваюся, розмір вгадали. Одягни це завтра на вечірку. Ну… Якщо тобі сподобається.

Я здивовано взяла. Дуже приємно. Хоч і розхвилювалася. Чи підійде мені його подарунок? А якщо там щось зовсім не путяще?

— Ого, ти сам купив? Подумав про мене?  — запитала.

Хлопець ніяково всміхнувся.

— Якщо чесно, ні. Це мама. До речі, їй вже кортить з тобою познайомитися.

— Подякуй їй від мене. Дуже мило, що вона така турботлива. Ох… Я… Все це так… Я не можу повірити, що все це відбувається зі мною — схвильовано відказала.

— Я теж, — всміхнувся.

Коли ми піднялися до самої вілли і я вже мала заходити в подвір’я несподівано хлопець притягнув мене до себе за талію і обійняв. Нахилився до моїх губ. Я розгублено поклала руки на його груди в простій літній сорочці, затамувала подих. Серце пришвидшилося. Матео легенько торкнувся моїх уст губами. Дуже делікатно, немов би випробовував. А потім ще раз, сміливіше. Здуріти можна! Я мало не задихнулася від захвату! Як же класно! В голові запаморочилося. Але ж… Чому він це робить?

— Думаєш, нас зараз хтось побачить? Тут же темно, — ніяково прошепотіла.

Він засміявся і поцілував мене ще раз. Не відпускав з обіймів. Грайливо, тихо проказав просто в губи:

— Можливо… А якщо і ні, треба тренуватися. Завтра вечірка.

— Ще скажи, що в тебе мало практики, — чомусь ляпнула.

Матео хмикнув, відвів погляд. Якось трохи косо всміхнувся, не хотів відповідати прямо. А тоді відпустив мене з обіймів. Проказав на прощання:

— Добраніч, Марто. Завтра я приїду по тебе.

Він сказав це хорватською, але я все зрозуміла. Відповіла теж хорватською «добраніч». Матео задоволено посміхнувся і швидким кроком подався до пристані.

Яхта, на якій Марін організував вечірку перевершила всі мої найсміливіші очікування. Це була сліпучо-біла двопалубна красуня метрів двадцяти п'яти завдовжки з елегантними, плавними лініями. Вона пришвартувалася біля приватного пірса, сяючи в сутінках неоновими блакитними вогнями, які відбивалися в темній морській воді.

З верхньої палуби — флайбриджу — вже лунала ритмічна, кайфова музика, а в повітрі витав запах дорогих парфумів, морської солі та цитрусових коктейлів. Компанія з півтора десятка молодих людей — друзів Матео та Маріна — вже на повну розважалася. Простору на яхті вистачало з головою: хтось сидів на м'яких білосніжних диванах на носі судна, хтось сміявся біля барної стійки, а центральна частина верхньої палуби перетворилася на справжній імпровізований танцпол під відкритим зоряним небом.

Коли ми з Матео ступили на борт, я мимоволі стиснула його долоню трохи міцніше, ніж планувала. Усередині знову прокинувся липкий страх: зараз усі ці розкуті, стильні хорватські хлопці й дівчата обернуться й почнуть розглядати мене під мікроскопом.