Розділ 12. Марта

Його слова про поцілунки та обійми пропекли мене наскрізь. Я відчула, як до щік миттєво припливла гаряча хвиля, а серце забилося десь у самому горлі, перекриваючи подих.

Не в силах витримати цей пильний, виклично-хитрий погляд і ту небезпечну близькість, яка раптово виникла між нами, я різко розвернулася й зробила кілька швидких кроків до кам’яної огорожі набережної. Сперлася долонями на шорсткий, розпечений за день камінь і задивилася на безкрайнє, синє море. Таке красиве.

Усередині все просто переверталося в божевільному танці. Всесвіт довкола наче збожеволів, і події летіли з такою швидкістю, що я банально не встигала за ними. Страх, сором, невідомість і дике, майже тваринне тремтіння перед цим хорватським мажором... Все перемішалося в один суцільний клубок емоцій.

Я абсолютно, повністю й близько не була готова до такого! Які поцілунки? Які обійми?! Я ж його практично не знаю! А з іншого боку мене шокували власні бажання. Якась безсоромна незнайомка всередині мене прокидається щоразу, коли бачу Матео і наполегливо шепоче мені геть  непристойні речі.

Зробивши глибокий вдих, я різко повернулася до нього. Матео, виявляється, підійшов услід і тепер стояв зовсім близько — так, що я знову відчула легкий аромат його парфумів із нотками морської солі та цитрусу.

— Я не готова, Матео, — випалила щиро, навіть не намагаючись приховати тремтіння в голосі. Мої очі, мабуть, зараз були розміром із тутешні оборонні вежі. — Я... я дуже хочу допомогти своїй мамі. Ти не уявляєш, як сильно мрію, щоб вона нарешті мала власне, спокійне житло і перестала віддавати останнє за кредит. Я щиро хочу, щоб ти не втратив свою спадщину через якісь безглузді умови дідового заповіту. Але... але понад усе на світі я хочу бути вільною і щасливою! Розумієш?

Я схвильовано замахала руками, намагаючись підібрати правильні слова:

— І як це все поєднати — я поняття не маю! Як взагалі ти уявляєш наше подальше життя після цієї вистави? Ми розпишемося, а далі що? І... — я раптово згадала його слова біля арки й прижмурилася. Глянула на нього з підозрою, — ...і яка друга проблема? Ти ж сказав, що їх як мінімум дві! Юристи, вечірка й друзі — це перша. А що ще?!

Матео не відповів одразу. Він мовчав кілька секунд, але це мовчання не було холодним чи відчуженим. Навпаки, він дивився на мене з якимось дивним, щирим захопленням — так по-особливому, ніби бачив мене вперше в житті й намагався запам'ятати кожну деталь мого обличчя. У його темних очах більше не було тієї звичної мажорної іронії чи глузливих бісиків. Тільки глибока, майже відчутна теплота.

Він зробив повільний крок уперед, опинившись упритул до мене. Я  затамувала подих. Його теплі, шорсткі долоні м'яко торкнулися моїх оголених передпліч. Матео повільно, заспокійливо погладив шкіру вгору-вниз, залишаючи по собі стрімкий шлейф із мурашок.

Я повільно підняла голову. Глянула на нього знизу вгору, прямо в очі. Серце в грудях калатало так люто, що, здавалося, цей божевільний стук лунав на всю набережну Трогіра.

— Я дуже добре тебе розумію, Марто, — тихо промовив, і його голос прозвучав дивовижно м'яко. — Бо я хочу абсолютно того самого, що й ти. Всією душею.

Він опустив руки нижче, перехопив мої тремтячі долоні у свої й почав ніжно погладжувати мої пальці великим пальцем. Його погляд опустився до наших з'єднаних рук.

— Ти мені дуже подобаєшся. Правда, — зізнався, і від цих слів усередині мене щось солодковато тьохнуло. — Але я теж абсолютно не готовий по-справжньому обіцяти тобі класичне сімейне життя, спільні обіди, вечері й вечори біля телевізора. У мене є мрії, плани, які дуже для мене важливі.

Матео робив паузи, ніби збираючись із думками, й продовжив ще щиріше:

— Я зараз навчаюся в Спліті, на Поморському факультеті — на спеціальності кораблеводіння та навігації. Хочу отримати капітанські права на управління великими океанськими яхтами. Для цього мені необхідно попрацювати кадетом, набрати морський стаж. Також маю пройти ще кілька курсів з практичних вмінь рятувальника і т.д. Десь через пів року, або трохи більше на мене чекає вирішальний екзамен. Це дуже серйозний іспит в Капітанії порту на рівні міністерства. Якщо я добре його складу, то  отримаю допуск до найбільших пасажирських суден у світі. Тоді стану старшим помічником капітана. А через років 4-5 зможу стати капітаном. Я все своє життя мрію про далекі плавання, Марто. Справжні, океанські, коли місяцями перебуваєш у відкритому морі й бачиш лише горизонт.

Він знову підвів на мене очі — зараз у них палало справжнє, пристрасне море.

— Я йду до цього скільки себе пам’ятаю. Вчуся, працюю. Ніхто і ніщо не повинно завадити мені стати тим, ким я хочу. Саме тому я заборонив собі навіть думати про серйозні стосунки з дівчатами, доки не досягну своєї мрії. Та й потім… Не знаю. Яка дівчина чекатиме хлопця, якого не буває вдома по пів року?

Я слухала ці відверті, майже інтимні зізнання й вражено ковтала повітря. Серце стискалося від дивного, суперечливого почуття: з одного боку, це була величезна полегша, що він не збирається зв'язувати мене справжніми узами, а з іншого... від думки про його майбутні місяці в океані в грудях раптово стало якось дуже погано. Виходить... Нічого хорошого у нас не буде в будь-якому випадку?

Здається, мала б радіти, та чомусь не виходило. На силу зібралася і відказала:

— Що ж… Дякую за відвертість. Я… Принаймні, це… — слова застрягали, хвилювання зашкалювало. Горло стискав спазм. — Хоч знатиму чого очікувати. Виходить… 100 відсотків фіктивний шлюб, так? Тільки про людське око?