Розділ 11. Матео

Батьківський тиск зробив своє. Стиснувши зуби й проковтнувши гордість, я дав слово: через три дні ми з Мартою поберемося. А головне — жодна жива душа не має дізнатися, що ми познайомилися два дні тому. Батько одразу взявся владнати всі формальності з терміновим одруженням, а мені залишилося найважче — грати закоханого нареченого.

Звісно, я не міг не розповісти Маріну, що маю дівчину й ми одружуємося. Приховувати далі не було сенсу. Хоч мені страшенно не хотілося йому брехати, але довелося. Друг ледве з глузду не з'їхав від подиву.

— Ти збожеволів?! Яке одруження?! А як же далекі плавання?! — горлав Марін.

Засипав мене купою питань, на які я не мав відповідей, та не міг показати цього. Довелося викручуватися, заговорювати зуби. Пообіцяв пізніше розказати йому більше.

— Організовуємо вечірку! Ти мусиш познайомити нас із цією таємничою незнайомкою!

Я відмазувався як міг. Це ж смертельний номер: ми з Мартою взагалі нічого не знаємо одне про одного! Один невірний хід, одне просте питання про її «улюблений колір» чи «як ми познайомилися» — і весь наш фасад розвалиться на шматочки. Але Марін наполягав, навіть узяв на себе всю організацію тусовки. Тож у якийсь момент я збагнув: а це ж може спрацювати нам на руку. Якщо ми переконаємо спільних знайомих і друзів, то юристи й поготів не матимуть сумнівів. Треба просто вигадати переконливу легенду. Скажемо всім, що вже давно зустрічаємося... через інтернет! Спілкувалися в мережі, романтика на відстані, спалахнули почуття — і ось вона приїхала. Звучить переконливо. Принаймні краще, ніж правда.

Щоб узгодити деталі й не зганьбитися на вечірці, я завів свій катер і вирушив хвилями до вілли батька — треба було витягнути Марту кудись наодинці й бодай дізнатися, як звуть її кота. Капут… Чи є в неї кіт? А може, якась інша тваринка? Що вона любить, окрім робити біжутерію? Що їсть? Яку музику любить? Де бувала? Чого боїться? Хто ще в неї є, окрім мами? Та байдуже, головне — щоб коханого не було.

Пришвартувавшись біля пірса, я піднявся до будинку. Батька вдома не виявилося, зустріти мене вискочила Віолетта в тоненькому сарафані без ліфчика. У своєму стилі. Не пропустить нагоди похвалитися своїми силиконовими «легенями» 4 розміру. Вираз обличчя у неї був такий, ніби вона тільки-но переплутала цукор із сіллю та запила це лимонним соком.

— О, з'явився! Казанова місцевого розливу! — сердито випалила, склавши руки на грудях і змірявши мене розгніваним поглядом. — Я вам до скону не пробачу! Приховувати від мене такі речі! Ви взагалі за кого мене маєте?! Виявляється, ви з Мартою вже казна-скільки таємно зустрічаєтеся за моєю спиною, а я дізнаюся останньою?!

Я на мить застиг, але одразу збагнув хід хитрого лиса. Батько вже встиг обдурити власну дружину, пустивши їй пилу в очі байкою про наш «давній інтернет-роман»! Що ж, довелося підігравати.

— Ну вибач, Віолетто, ми просто не хотіли передчасно шуміти. Знаючи, яка ти емоційна.

— Я?! Емоційна?! Та я показую чудеса терпіння! — вона аж рота відкрила від обурення. — Почуваюся дурепою у власному домі!

Хотілося сказати, що вона і є дурепа, тож не варто ображатися на правду, але стримався. Та пропустити нагоду хоч трохи підколоти її просто не міг.

— Віолетто, ну не кип'ятися так, — я зробив співчутливе обличчя, хитро підморгнув їй і нахилився ближче. — Тобі взагалі шкідливо стільки нервувати. Від цього, кажуть, дрібні зморшки навколо очей глибшають удвічі швидше. Чи хочеш, щоб на весіллі всі думали, що ти Мартина бабця?

Віолетта аж вдавилася повітрям. Її щоки спалахнули червоним, нервово торкнулася пальцями кутиків очей, перевіряючи, чи немає там нових зморшок, і зашипіла:

— Ти... ти просто нестерпний, Матео! Який батько, такий і син!

— Дякую, я теж пишаюся нашою породою, — усміхнувся, насолоджуючись її тривогою перед дзеркалом. — То де моя наречена? Не замучила її тут?

— Ой, та хто її мучить? У басейні твоя краля розслабляється! — відрізала Віолетта, озирнувшись на задній двір. — З дітьми та Софією. Іди вже, рятувальник з Малібу... поки дівка не передумала!

Я кивнув, залишив люту Віолетту підраховувати зморшки й вийшов до басейну. Насмішки над мачухою трохи збили напругу, але серце все одно прискорило свій ритм. У голові знову виринув той самий образ із пляжу — дівчина у воді, сонце й шалена спокуса, яку я так старанно намагався придушити...

І одразу ж застиг.

Картина, яка відкрилася моїм очам, була вартою кожної хвилини цього божевільного дня. Моя наречена разом із моїм меншим братом і Мією влаштували у воді справжній морський бій. Марта сиділа на рожевому надувному крузі-фламінго, як на бойовому коні і з войовничим криком відбивалася надувним веслом від малого, який несамовито штурмував її з водним пістолетом. Мія і собі не відставала — бризкала на няню водою. Софія сиділа в шезлонгу поруч, чистила картоплю і марно намагалася волати про правила безпеки.

— Здавайся, морський пірат! — сміялася Марта, забризкуючи малого хвилями.

— Абортаж! — кричав Лука.

У цей момент її фламінго підступно нахилився вбік, і дівчина з ефектним бризком перекинулася у мілку воду. Виринула зі сміхом, що лунав на весь двір. Діти теж реготали.

Я стояв, спираючись на арку, і не міг відвести очей. Мокре тіло, сонячні відблиски на шкірі, абсолютно щирий, дитячий сміх... Усередині знову щось солодко й болісно стиснулося. Ця дівчина просто катастрофічно спокуслива. Сьогодні вона в купальнику з двох частин. М-м-м… Ще краще. Такий солодкий животик…