Розділ 10. Тоні

Вечірнє повітря на терасі важке і тепле, насичене ароматом хвої та солоного моря. Я навмисно вивів Софію сюди, подалі від вітальні і Віолетти. Переконався, що вона пішла в душ. Язик у неї без кісток. Тут вона нікого не знає, але точно не втримається, розкаже своїм в Україні. Так новина може й сюди долетіти. Підозрюю, Дамір може відстежувати все, навіть в соцмережах. А мені зараз потрібна  повна тиша й абсолютна секретність.

— Ну що, Софіє? — я стишив голос до напівшепоту, нетерпляче оглядаючись на скляні двері. — Ти розмовляла з Мартою? Вона згодна?

Софія важко зітхнула, нервово поправляючи волосся. На її обличчі все ще читався шок після нашої ранкової розмови.

— Вона в повному ступорі, Тоні. Досі вважає, що це якийсь божевільний жарт, — вона захитала головою. — Але... погодиться. Я не залишила їй особливого вибору. Пообіцяла, що це вирішить усі наші проблеми з боргом і житлом. Бідна дитина просто шокована від того, як швидко все змінюється.

— Оце діло! — я радісно потер долоні, і з моїх грудей вирвалося полегшене зітхання. — Я ж говорив тобі! Головне — сказати, що Матео вже дав згоду. Дівчата завжди спокійніше погоджуються, коли бачать, що чоловік уже все вирішив.

Софія раптом завмерла й пильно подивилася мені в очі. У її погляді спалахнула тривога.

— Зачекай, Тоні... А це дійсно правда? Матео згоден одружитися з моєю Мартою? Ти з ним говорив?

Я хитро посміхнувся, відводячи погляд у бік темного моря, де похитувалися вогні пришвартованих катерів.

— Нікуди мій син не дінеться, Софіє. Повір мені. Матео — розумний хлопець. Він може скільки завгодно показувати свій характер і грати у незалежність, але він ніколи в житті не дозволить, щоб дідова спадщина — ті мільйони й омріяна яхта — дісталися моєму братові чи благодійній організації. Він просто ще не до кінця усвідомив усю серйозність ситуації. Але я йому допоможу.

— Тоні, я дуже хвилююся, — тихо мовила Софія, заламуючи пальці. — Це ж життя наших дітей. Якщо він опиратиметься... Або хтось розкусить, що шлюб фіктивний. Та й навіть, коли все вдасться зі спадщиною, але в молодих не складеться… Я дуже боюся за Марту. Вона ж бере усе так близько до серця. А якщо закохається, а потім… Ох…

— Залиш це мені, — впевнено перебив її, плеснувши по плечу. — Я сьогодні ж дотисну сина. Він дасть чітку згоду, навіть не сумнівайся. Головне, що твоя Марта готова. Дякую тобі, Софіє. Ти не пошкодуєш, я дотримаю слова щодо вашої винагороди. А про молодих не переживай, в них ціле життя попереду. Розберуться.

Не гаючи більше ні хвилини, я попрощався з нянею, скочив у катер і рушив у бік старого міста, де мешкає моя колишня дружина і син Матео.

Коли я піднявся на ганок і подзвонив, двері відчинила Ріта. Вона виглядала втомленою, але як завжди милою.

— Тоні? Що ти тут робиш так пізно? — здивовано звела брови.

— Де Матео? Мені терміново потрібно з ним поговорити.

— Він на пристані, — Ріта кивнула в бік затоки. — Знову копирсається у своєму старому човні. Весь день там провів. Сам не свій.

— Дякую, — коротко кинув і повернув у бік причалів.

Морський бриз ніс запах водоростей, дизеля та старої деревини. Попереду, при тьмяному світлі ліхтаря, чітко вимальовувався силует Матео. Міцне тіло схилилося над мотором улюбленого дерев’яного човна, з ганчіркою в руках. Він повністю занурений у роботу. Ох і впертий… Ще з 12 років морочиться з тим старим гратом, якого купив за смішні гроші. На канікулах підробляв у діда. Помагав туристам одягати захисні жилети, мив катери і подібне.

Я зупинився на мить, збираючись із думками. Назад дороги не було. Я був рішуче налаштований отримати від сина чітке й беззастережне «так» на шлюб із донькою нашої няні — чого б мені це не коштувало.

Я підійшов майже впритул. Металевий запах мастила й солоний бриз б’ють у ніс. Матео навіть не повернувся. Лише міцніше стиснув у руці ключ. Намагається відкрутити стару, заіржавілу гайку.

— Матео. Нам треба поговорити. Негайно, — мій голос прорізав тишу.

Син важко зітхнув, але не одвернувся від мотора.

— Слухай, якщо це знову про дідовий заповіт, то не зараз. Я зайнятий.

— Це саме про нього! — я ступив уперед. Серце калатало, як божевільне. Все вирішується цієї хвилини. — Часу немає. Або ти одружуєшся найближчими днями, або віддаєш усе — яхту, віллу, рахунки — тим акулам! Ти цього хочеш?!

Матео завмер. Його рука з гайковим ключем застигла в повітрі.

— Я знайшов тобі наречену, — випалив. — Марта. Донька Софії.

Син повільно відвів ключ від двигуна. Рука тремтіла. Він поволі розвернувся до мене. Обличчя бліде, очі дикі, розширені від шоку. Він підняв замазану мастилом руку й повільно, схвильовано витер піт з чола, залишивши чорну смугу на шкірі.

У повітрі повисла важка, дзвінка тиша.

Я бачив, як у його голові спалахнула справжня буря. Вона вирувала у його темних очах. Внутрішній вибух! З одного боку — мрія всього життя, дідова велична яхта, влада, статки, які пропливають повз нього. З іншого — дівчина. Дика, недосяжна, чужа. У його грудях зараз билися два запеклі вороги: гордість і пристрасть, тверезий розрахунок і безумство. Він стискав кулаки так, що біліли суглоби. Дихав важко, уривчасто, мов поранений звір, що потрапив у пастку.