Розділ 2 Матео

Ранок зустрів мене пекучим сонцем і солоним бризом, але моя голова після вчорашнього нічного запливу з Маріном відмовлялася думати. Ми засиділися в гаражі, репетирували нову пісню для нашої поп-рок-групи, а потім вирішили провітритися на катері. Спав я від сили години чотири.

Коли близько дев'ятої ранку на телефон прийшло повідомлення від батька: «Заскоч на віллу, поснідаємо, треба обговорити оренду яхт на тиждень», я лише важко зітхнув. Сперечатися з Тоні Радичем — собі дорожче. Я натягнув улюблену сіру майку, легкі штани, стрибнув у катер і за десять хвилин уже пришвартувався біля нашого сімейного причалу. Добре, що ми з мамою живемо недалеко від дому батька. Хоча… Коли він привозить до Хорватії свою другу дружину, деколи в мене виникає бажання, щоб вони були на іншому кінці світу.

Я зайшов на терасу вілли, позіхаючи. З кухні вже доносився божественний аромат свіжозвареної кави, від якого шлунок зрадницьки забурчав. Батько саме збирався сідати до столу. Але замість звичної картини — роздратованої Віолетти, яка вічно скаржиться на мігрень і цикади, і їхніх дітлахів — я застав на кухні справжній вулик.

За столом розгорталася неймовірно затишна домашня сцена. Незнайома симпатична жінка, років сорока на вигляд — як я зрозумів, нова кухарка чи помічниця, — метушилася біля плити, накладала на тарілки якийсь дуже апетитний омлет. А в самому центрі цього хаосу, на стільці біля батька, сиділа молода дівчина.

На її колінах умостився мій трирічний зведений брат Лука. Малий — те ще непосидюче торнадо, але зараз він виглядав майже ручним. Дівчина тримала карапуза однією рукою, а іншою спритно перехоплювала його маленькі пальчики, які тягнулися до всього підряд на столі.

— Ні-ні, Луко, це не для тебе, — лагідно, але впевнено щебетала м'якою, мелодійною мовою. — Це мамина кава. Тобі не можна.

Потім він дотягнувся до гарної керамічної сільнички у вигляді рожевобокої груші й хотів посолити чай, який стояв недалеко у прозорій чашці. Дівчина засміялася і не дозволила йому цього. Малюк кумедно насупився, щось невдоволено забурчав своїй няньці під ніс, а потім раптом розплився в милій посмішці. Він потягнувся вгору, дзвінко поцьомав дівчину в щоку і, ткнувши пальчиком у велику тарілку в центрі, вимогливо проказав:

— Інжир! Дай!

Дівчина всміхнулася — щиро, так чисто й невимушено, що я миволі застиг у дверях, замилувавшись цією картиною. Вона взяла з тарілки великий, стиглий інжир і протягнула малому. Собі теж узяла.

— Тримай, ласунчику, — промовила, ніжно пригорнувши дитину до себе, і поцілувала ніжну щічку. Потім повернулася до чотирирічної Мії, яка сиділа поруч, і щось весело запитала в неї. З насолодою відкусила плід і аж примружилася від задоволення. Ще щось прощебетала до малої. Здається, похвалила інжир.

Я зробив крок уперед, сонце з вікна впало прямо на її обличчя, і в моїй голові наче струм пройшов. Довге, густе каштанове волосся, тендітні плечі, великі перелякані очі, які я бачив недавно у світлі прожектора...

Трясця. Це ж вона.

Та сама нічна німфа з пляжу, яку вчора мало не потягли кудись Марко і компанія. Дівчина, яка ламаною англійською крикнула нам із Маріном «Сенк ю!» і дременула так, наче за нею гналися всі акули Адріатики.

Тепер вона сиділа на кухні мого батька, вмита ранковим сонцем, беззахисна, мила, і бавила моїх дрібних родичів.

У грудях піднялася ціла буря суперечливих почуттів. З одного боку, мені шалено захотілося посміхнутися і знову почути її голос. А з іншого — всередині спалахнуло глухе роздратування. Що ця наївна іноземка взагалі робила вночі сама на безлюдному березі? Вона хоч розуміє, чим усе могло закінчитися, якби ми з Маріном не пропливали повз?! Марко нещодавно з в’язниці, і ніхто не має сумнівів, що відбув він там термін цілком заслужено.

Я кашлянув, привертаючи до себе увагу, і схрестив руки на грудях.

— Доброго ранку, — голосно вимовив хорватською.

Дівчина миттєво здригнулася. Вона підняла на мене очі, і я чітко побачив, як її зіниці розширилися від шоку. Вона впізнала мене. Інжир ледь не випав з руки, а щоки в одну секунду спалахнули густим, яскравим рум'янцем.

— О, Матео! Нарешті, — батько відірвався від планшета і задоволено посміхнувся. — Знайомся, це Софія та її донька Марта, наші нові помічниці з України. А це мій син — Матео, — проказав українською.

Софія приязно привіталася зі мною, а її донька… Дівчина — Марта, тепер я знав її ім'я — дивилася на мене так, наче перед нею з'явився привид. Вражено хапала повітря. Ледь кивнула мені. Але за мить мати покликала її щось допомогти. Тільки тоді Марта оговталася і відвела від мене перелякані очі.

Вночі на пляжі мені здалося, що вона геть мала, підліток. Навіть крикнув тим придуркам, щоб шукали собі когось іншого й не чіплялися до дитини. Та зараз мої очі мимоволі викотилися з орбіт. Дівчина пересадила малого на крісло поряд і встала щось піднести. Коли випросталася на повний, хоч і невеличкий свій зріст, я побачив, як її тонку маєчку розтягували дві пишні півкулі в тонкому ліфчику. Щоб мені морської води напитися! Та вона просто цукерочка! А Марко таки не сліпий, роздивився краще, ніж я.

На щастя, батько заговорив зі мною, це допомогло отямитися й вирватися з непотрібних думок. Запросив сідати навпроти нього поснідати. Я сів за стіл, Лука і Мія одразу прибігли до мене. Вилізли на коліна. Ми трохи погомоніли з ними хорватською, чим знову викликали криву гримасу на обличчі моєї мачухи, а тоді взялися їсти. Все наставлене на столі мало дуже апетитний вигляд, і враз я збагнув, що дуже голодний. Але… Їсти чомусь було нелегко. Мої очі вперто мандрували туди, де сиділа нова знайома. Тепер Марта більше мовчала, лиш за необхідності щось тихо казала дітям. Їла мало — схоже, їй теж не лізло. Скільки я не дивився, так і не вийшло зустрітися з нею поглядом. Може, це й добре?