Розділ 9. Марта

Ранок розпочався з дивного відчуття неспокою. У повітрі вілли з самого світанку висіла якась напруга, яку можна було зачепити пальцем.

Одразу після сніданку Тоні разом із Віолеттою, Мією та малим оголосили, що йдуть на море. Самі. Без мене. І навіть маму не взяли. Я лише здивовано звела брови, стежачи за тим, як вони збирають речі. Зазвичай їхній вихід бодай кудись із двома дітьми нагадував військову операцію, де мамина присутність була життєво необхідною. За винятком тих випадків, коли йшли до рідних або друзів у гості. А тут — господар сам зголосився нести велетенський надувний круг у формі фламінго, поки Віолетта натягувала капелюх.

Щось тут було не так. Просто нутром відчувала: підвох десь поруч.

Коли за господарями зачинилися важкі дубові двері, у будинку запала дзвінка, майже лячна тиша. Я збиралася піти на кухню, щоб прибрати зі столу, але з маминої кімнати пролунав її схвильований голос:

— Марто! Доню, зайди до мене, будь ласка. Нам треба терміново поговорити.

Мій шлунок миттєво стиснувся в крижаний клубок. Ну все, приїхали...

Я повільно поплелася до кімнати, відчуваючи, як ноги стають ватяними. У голові вихором пронеслися події вчорашнього дня, і мій мозок миттєво знайшов «винуватця» цього виклику — Віолетту. Вона точно злиться через ту вчорашню витівку дітей на пляжі. Зараз мама почне свою улюблену лекцію про те, що я стрибнула вище голови, що треба бути стриманішою, бо нас просто виженуть з роботи.

Я тихо відчинила двері. Мама міряла кімнату кроками від вікна до ліжка. Вона була неймовірно заклопотана й схвильована: пальці нервово перебирали край футболки, а на щоках палали червоні плями. Як тільки я зайшла, мама підбігла до мене, зачинила двері й міцно вхопила мене за плечі.

— Доню, сідай, — проговорила, вказуючи на ліжко.

Я слухняно сіла на самий крайчик, стиснувши пальці в замок на колінах. Готувалася захищатися, шукала в голові аргументи, щоб виправдатися за вчорашнє:

— Мам, якщо це через вчорашній інцидент із Віолеттою, то я ж тобі вже казала, не моя вина, то… Що я мала робити, коли він мені не дозволив?

— Забудь про Віолетту! Благаю тебе, доню, це все такі дрібниці! — мама різко змахнула рукою, обриваючи мене на пів слові. Вона впала поруч зі мною на ліжко, схопила мої долоні у свої — гарячі й тремтячі. — Марто, слухай мене уважно. Тут таке коїться… Господарі в повній паніці. У них катастрофа зі спадщиною, Тоні ходив сам не свій цілий день.

— Ну, а ми тут до чого? — обережно спитала, дивлячись на мамине заломлювання рук. Вона завжди мала схильність робити з мухи слона, але зараз мала справді переляканий вигляд.

Софія глибоко вдихнула, збираючись із духом. Вона подивилася мені прямо в очі — з такою сумішшю тривоги, опікунського страху й водночас божевільної надії, що мороз пробіг поза шкірою.

— Доню… ти повинна вийти заміж за Матео.

Повітря в кімнаті миттєво випарувалося. Залишився тільки шум крові в моїх вухах.

Я витріщилася на маму, відчуваючи, як щелепа повільно повзе донизу. Думала, що вона збожеволіла. Або що це якийсь розіграш.

— Що?.. Що за жарти, мамо? — ледве чутно витиснула, сподіваючись, що мені просто причулося.

— Не жарти. Доню, ти мусиш вийти за сина мого шефа! — схвильовано проказала, заламуючи руки. — У них катастрофа зі спадщиною: або він терміново одружується, або вони втрачають мільйони! Якщо ти погодишся на фіктивний шлюб і врятуєш родину, він пообіцяв нам таку нагороду, що ми закриємо кредит! Ще й гроші залишаться! Уявляєш? У нас буде своє житло! Нарешті!

Я повільно відклала телефон і шоковано всміхнулася:

— Почекай-но, мамусю. То ти не жартуєш? Тобто ти везла мене в Хорватію, бо боялася лишати вдома саму на місяць — раптом якийсь поганець причепиться, або ж забуду суп на плиті й загориться квартира. Значить, тиждень тому я була ще геть несамостійна, майже дитина, а тепер запросто можу провернути міжнародну аферу, надурити нотаріусів і стати дружиною малознайомого мажора? Тобі не здається, що це дивно?!

Мама винувато скривилася, але явно не збиралася здаватися.

— Дорогенька, знаю, що це божевілля. Я й сама ще не вірю, що вмовляю на таке рідну доньку, але ж… Як втратити такий шанс? Крім того… Хтозна, а раптом у вас із Матео щось вийде? Мені здається, ти йому сподобалася.

— Мамо, ти взагалі чуєш, що кажеш?! — вигукнула, висмикуючи свої руки з її долонь.

— Чую, Марто! Думаєш, мені просто? Ти ж знаєш, як завжди за тебе переживаю! Воліла б, аби ти ще років хоча б з п’ять була біля мене, закінчила навчання, потім десь знайшли б тобі роботу в школі. З дітками, спокійненько. Але ж… — встала, почала ходити по кімнаті, не знаходячи собі місця.

Я несподівано хихикнула. Оця фраза «з дітками, спокійненько»… Супер. І коли це з дітлахами було спокійненько? Сама ж пішла працювати нянею, бо «з двома розбишаками краще, ніж із 30». Ох…

— Чого ти смієшся? — здивувалася мама.

— Бо ще недавно тобі снилися кошмари про те, як твій «улюблений» учень таки виконав обіцянку і вилив відро олійної фарби на голову дівчинки-відмінниці. А потім цілий клас дико стрибав довкола і сміявся. Пам’ятаєш?