Розділ 5. Матео

Сонце висіло прямо над головою. Випалювало білизну скель і перетворювало воду в бухті на рідке гаряче скло. Накупавшись досхочу, малюки нарешті втихомирилися й дозволили витягти їх на берег. Я дістав із холодильника на катері воду і морозиво, вручив цим двом розбишакам. Собі і дівчатам теж, але Віолетта навіть не почула мене, задрімала. Тепер на пляжі панувала відносна тиша, порушувана хіба що задоволеним плямканням Луки та дзижчанням невгамовних цикад у соснах.

Віолетта лежала неподалік. Перекинувшись на живіт, вона підставила спину під палюче проміння й солодко задрімала. І це була катастрофа для моєї нервової системи. Моя «люба» мачуха — яка всього на якихось років сім-вісім старша за мене — явно вважала цей дикий пляж особистим подіумом. Її мікроскопічне неонове бікіні майже нічого не приховувало спереду і зовсім нічого ззаду. Виставлені напоказ підкачані сідниці мимоволі муляли око, змушуючи мене дратуватися й буквально закипати від злості. Вкотре нагадала заради чого мій батько покинув маму. Трясця б її забрала!

Я сидів на камені і крадькома спостерігав, як дівчина виходить із моря. Така щаслива, сяяла. Вона виявилася повною протилежністю Віолетті. Жодної вульгарності, жодного бажання спокушати. Червоніла постійно так, що аж смішно. Але… Сам не знаю чому, її скромна, майже цнотлива краса чіпляла за живе ще сильніше, ніж усі принади мачухи разом узяті. Мокре темне волосся обіймало її тендітні плечі, а простий, закритий купальник обліпив тіло, окреслюючи спокусливі вигини, від яких у мене перехоплювало подих. Які ніжки… А груди… Щоб мені на їжака голим задом сісти! Оце потрапив! Дякую, Тоні. Вислав мене на пляж з двома красунями, жодна з яких не моя, а сам подався в офіс. Я відчував, як усередині розливається гаряча хвиля, але з усіх сил тримав маску повної байдужості. Не вистачало ще, щоб вона помітила, як я  витріщаюся.

Коли я збагнув, що Віолетта остаточно відключилася й тихо посапує, у мене з'явився ідеальний план, як позбутися цього дратівливого видовища перед носом.

— Марто, — покликав тихо, намагаючись, щоб голос звучав буденно. Коли дівчина здригнулася й повернула до мене обличчя, я кивнув у бік мачухи: — Мені здається, Віолетта зараз згорить. Наше сонце підступне. Може, накриєш її парео? Воно лежить он біля сумки.

Марта миттєво кивнула. Схоже, вона й сама почувалася ніяково через ті шнурочки замість купальника у нашої «матусі». Дівчина швидко дістала легку напівпрозору хустку й акуратно, майже невагомо накинула її на Віолетту, повністю прикривши її оголені принади від палючих променів — і від моїх очей.

Я подумки видихнув із полегшенням.

Після цього Марта взялася за дітей. З неймовірною ніжністю та турботою, яка знову змусила моє серце зрадницьки стиснутися, вона ретельно намастила Луку та Мію сонцезахисним кремом. Потім одягла їм на голови панамки. Не забула побризкати кремом і власні плечі, які вже встигли злегка порожевіти. Видно було, що для неї дбати про дітей —  природно і легко. І вони з радістю горнулися до дівчини.

Малюки взялися порпатися в гальці, а Марта присіла на плаский камінь біля самого моря, бовтала ногами у воді. Настала та сама хвилина, коли ми залишилися фактично наодинці. Я підійшов ближче й присів на сусідню брилу. Опустив ноги у воду. Прохолода трохи заспокоїла мої нерви. Поруч сиділа Марта. Вона дивилася десь у хвилі й боялася підняти очі. Я кашлянув. Треба було починати розмову.

— Тобі подобається наше море? — запитав тихо.

Дівчина здригнулася. Несміливо кивнула.

— Дуже гарне. Неймовірне. Не можу передати словами наскільки мене захоплює ця краса, — відповіла тихо українською.

Я озирнувся на Віолетту. Мачуха спала міцно. Лука і Мія ліниво колупали гальку неподалік. Шукали якісь мушлі і подібне. Я нахилився ближче до Марти. Мій голос став суворішим.

— А тепер розкажи мені про вчорашнє, — промовив тихіше. — Що ти робила вночі сама на тому березі?

Марта вмить зблідла. Її пальці судомно стиснули мушлю, яку крутила в руках.

— Я просто… просто хотіла подивитися, — забурмотіла. — Мені було дуже потрібно.

— Ти хоч знаєш, хто до тебе чіплявся? — перебив її. — Того здорованя звати Марко. Він відомий місцевий зірвиголова. Тільки-но вийшов із в’язниці. Тобі просто пощастило, що ми з Маріном опинилися поруч.

Дівчина взагалі знітилася. Мені навіть стало шкода її. Опустила голову. На її довгих віях заблищали сльози. Заговорила тихо, ледь стримуючи плач:

— Я не знала… Благаю, не кажи моїй мамі. Я ніколи раніше не бачила моря. Це моя мрія. Скільки себе пам'ятаю, прагнула цього. Хотіла відчути його. Але ввесь день було багато роботи, не було як піти, мама казала чекати до завтра. Але я...

Я здивувався. Подивився на неї з цікавістю. Дівчині дев'ятнадцять років, як казав Тоні.

— Ніколи не була на морі? — перепитав . — Як таке можливо? І плавати зовсім не вмієш? Чому?

Марта глибоко зітхнула. Забрала ноги з води й обхопила коліна руками. Погляд її став дуже сумним.

— У мене немає батька, — сказала тихо. — Я його навіть не пам'ятаю. Він кинув нас дуже давно. Мама виховувала мене сама. Працювала на двох роботах. Грошей ледве вистачало на життя. Море було занадто дорогою розвагою. Мама ніколи не вважала за необхідне витрачати на це скромні заробітки.

Замовкла, поправила панамку малому Луці, який підбіг ближче, і продовжила: