Розділ 4. Марта

По обіді, який мама приготувала просто божественно — запечена до золотистої скоринки дорада з лимоном і розмарином змусила навіть примхливу Віолетту з'їсти всю порцію, — ми почали збиратися на море. Як я і обіцяла собі, червоний купальник залишився на самому дні валізи. Замість нього я натягнула найпростіший закритий купальник темного кольору, а зверху — вільну білу футболку та шорти. Найнадійніший камуфляж від зайвої уваги.

Коли ми спустилися до причалу, Матео вже чекав біля борту невеликого, але неймовірно стильного білого катера. Того самого, що вночі здався мені грізним рятівним кораблем. На хлопцеві були вільні шорти, тонка, розхристана сорочка і сонцезахисні окуляри. Засмагла шкіра виблискувала на сонці, а легкий вітер куйовдив темні кучері. Поруч із ним я почувалася максимально ніяково й щомиті боялася, що він зараз візьме й ляпне при всіх: «Ну що, красуне, як нічна прогулянка?». Від цієї думки спина вкривалася сиротами.

Матео вправно допоміг піднятися на борт Віолетті, яка тримала під пахвою брендову пляжну сумку. Вона одразу вмостилася на м'якому шкіряному сидінні під навісом і заглибилася у свій телефон, ледь реагуючи на навколишню красу й лише зрідка байдуже кидаючи погляд на яскраве море.

Коли черга дійшла до мене з дітьми, Матео підняв і поставив у човен спочатку Мію, потім малого, а тоді глянув прямо на мене. Я завагалася, але дітися було нікуди. Його гаряча, мозолиста долоня міцно обхопила мої пальці, допомагаючи переступити через борт. Мене наче струмом торохнуло.

— Хвала, — я тихо прошепотіла хорватське вітання й миттєво забрала руку.

Він нічого не відповів, лише куточок його губ сіпнувся у ледь помітній, загадковій посмішці.

Мотор глухо загудів, катер плавно відійшов від причалу, а за хвилину ми вже летіли вздовж узбережжя, здіймаючи хмари сліпучо-білих бризок.

Я затамувала подих. Те, що я бачила вночі, було лише тінню справжньої краси. Зараз Адріатичне море постало в усій своїй неймовірній величі. Воно грало десятками відтінків: від насиченого ультрамарину на глибині до прозорої, майже скляної бірюзи біля скелястих берегів. Сонце розсипало по воді мільйони діамантових іскор. Повітря, густе й солоне, наповнювало легені відчуттям абсолютної свободи. Мені хотілося сміятися від цього дикого, чистого захвату, але я з усіх сил намагалася тримати себе в руках і ретельно виконувати свої обов'язки.

— Дивися, Міє, яка велика рибка там, під водою! Бачиш? — щебетала я до дівчинки, міцно тримаючи її за талію, щоб вона занадто не нахилялася над бортом.

— Риба! Велика! — захоплено верещала мала, плескаючи в долоні.

— А он там, Луко, дивися, який красивий маяк на скелі! Справжній замок для морського царя, — розважала малого, який крутився на моїх колінах, намагаючись упіймати обличчям теплі солоні бризки.

Малюки реготали, відповідаючи мені своєю сумішшю хорватських та українських слів, і це дитяче щебетання трохи рятувало мене від паніки. Я щосили намагалася дивитися куди завгодно: на горизонт, на білі вілли на схилах пагорбів, на далеку смугу лісу — тільки не на корму, де за штурвалом стояв Матео.

Але не дивитися було важко. Хлопець вправно, невимушено вів човен, тримаючи одну руку на штурвалі, а іншою час від часу поправляючи волосся. Важко було сказати куди він дивиться крізь темні окуляри, але коли повертав голову в мій бік, серце робило кульбіт і провалювалося кудись у п'яти. Я миттєво відверталася, роблячи вигляд, що неймовірно заклопотана шнурком на рятувальному жилеті Луки.

«Тільки б не розповів, — пульсувало в голові, як заведена пластинка. — Господи, нехай він просто промовчить. Якщо Віолетта дізнається, що нова нянька вештається вночі пляжами, мене виженуть звідси першим же рейсом. А мама... мама просто не переживе такого сорому. Та й втрачати роботу їй ніяк не можна. Кредит висить над нами, як лезо гільйотини».

Катер плавно скинув швидкість і зайшов у невелику, приховану від сторонніх очей бухту. Коли мотор затих, я мимоволі зойкнула від краси. Це був дикий, майже безлюдний пляж, оточений величними скелями, з яких прямо до води спускалися смарагдові сосни. Вода тут була настільки прозорою, що здавалося, ніби наш катер не пливе, а завис у повітрі над кам’янистим дном.

— Ого! Краса яка! — вигукнула, забувши про всю свою ніяковість.

Мія та Лука радісно застрибали на місці, показуючи пальчиками на дно, де ліниво плавали зграйки сріблястих рибок. Проте краса ця виявилася не зовсім приязною. Гострі скелі і морські їжаки були тут повсюди. Тоді я й дізналася, що варто мати спеціальне взуття. Якого у мене не було.

Матео вправно кинув якір. Першим зняв сорочку й шорти і легко зіскочив у воду, яка сягала йому трохи вище пояса. Сам він був босий, але ступав по гострому камінню впевнено й легко — мабуть, його стопи давно звикли до цього дикого ландшафту.

Віолетта, теж не взяла з собою спеціального взуття. Матео поміг їй перелізти на надувний матрац і на ньому жінка дісталася берега. Розстелила покривало на єдиному пласкому уламку скелі, накинула широкий капелюх на обличчя і вмостилася засмагати. У своєму крихітному неоновому бікіні вона була схожа на  екзотичну квітку. Але з тих квітів, які харчуються комахами.

Червоніючи, я зняла шорти і футболку. Пригнічено зітхнула, дивлячись на свої босі ноги. Здається, я щось знала про чорні грізні кульки морських їжаків, якими відома Хорватія, та в емоціях навіть не подумала купити щось захисне на ноги. Рішення їхати сюди було неочікуване і на збори залишалося мінімум часу.