Розділ 3. Марта

Сонце нещадно палило навіть крізь густу тінь крислатих фігових дерев, коли я вивела Луку та Мію на подвір’я. Дитячий майданчик, який Тоні облаштував спеціально для своїх розбещених торнадо, нагадував мініатюрний луна-парк: із новенькими гірками, безпечним покриттям і купою яскравих іграшок. Малюки миттєво кинулися до пісочниці, а я, нарешті діставши з кишені шортів телефон, сховалася під дерев'яним навісом.

Постійно озиралася на вікна вілли й перевіряла, чи не з'явилася на горизонті Віолетта чи, не дай Боже, її пасинок. Тремтячими пальцями набрала номер найкращої подруги. Екран блимнув, і з динаміка пролунав рідний, такий далекий голос Юлі.

— Алло, Мартусю! Ну як ти там? Уже плаваєш у своїй Адріатиці? Як я тобі заздрю. А в нас тут похмуро, — весело защебетала, перекрикуючи шум вінницьких вулиць.

— Юлька, тихо, благаю! — прошепотіла я в слухавку, притискаючи пальця до губ, наче подруга могла мене побачити. Очі тим часом гарячково сканували майданчик: Лука саме спробував з'їсти пластикову лопатку, і мені довелося суворо похитати головою. — Тут таке коїться! Яке там плаваєш... Ну, взагалі, тут неймовірно класно! Таке все… Інше.

— Яке? Розкажи від початку. Як ви прилетіли і що?

— Добре, слухай.

Далі я емоційно проторохтіла подрузі свої перші враження про гарячу Хорватію:

— В аеропорту Спліта нас зустрів Віто, колега і друг маминого шефа Тоні Радича. Вузькими серпантинами він повіз нас на віллу у сусіднє старовинне містечко Трогір. Будинок виявився величезним і білим. Навколо — пальми та гарні квіти. А головне — за якихось двісті метрів або й менше виднілося море. Справжнє море! Вперше я побачила його ще з літака. Воно виблискувало неймовірною блакиттю і кликало мене. Хотілося кинути речі й мерщій бігти туди прямо в кросівках! Взагалі… Тут наче інша планета. Суворі скелі кругом, мало зелені, цикади тріщать цілими днями. Але… Дуже гарно. Таке все сонячне, смачні фрукти кругом ростуть, все… Я просто не маю слів щоб описати цю особливу атмосферу. От тільки…

— Що? 

— Ну… знаєш, учора вдень не було часу, багато роботи, тому вночі я тайкома втекла на берег. Море — неймовірне, просто космос! Але потім усе ледь не закінчилося катастрофою. Мене перестріли троє місцевих п'яних здорованів і почали кудись тягти.

Юля злякано зойкнула, а я швидко продовжила, одночасно підхоплюючись із місця, бо Мія вирішила вилізти на саму верхівку драбини:

— Не кричи! Мене врятували, — далі я у всіх яскравих барвах розписала подрузі своїх рятівників і що було далі. Як мало не до ранку крутилася в ліжку, згадуючи того спокусливого моряка. Сама не знаю нащо розляпала Юлі про те, знаючи наперед, як зреагує.

— Ого... Оце так кіно! — затамувала подих. — А далі що?

— А далі — повний капут, — я знову сіла, не зводячи очей з Луки, який тепер бавився поблизу гігантського кактуса. — Уявляєш, зранку приходжу на кухню, бавлю дітей, аж раптом відчиняються двері й заходить... ВІН. Виявляється, мій нічний рятівник — це Матео, старший син Тоні Радича від першого шлюбу! Я ледь язика не проковтнула від сорому. А він стоїть, дивиться на мене, як коршун на курча, очі витріщив... Думала, прямо там скрізь землю провалюся. Уяви, якби він розбовкав, що бачив мене на пляжі! Та мама б мене… Навіть не знаю. В неї б мабуть серцевий приступ стався. А він, уяви, як на зло, ще й нашу мову знає. То капут!

— Та ти що! Це ж доля, Марто! Тобі неабияк пощастило! — вибухнула сміхом подруга.

— Яка доля, Юль? Ти його не бачила. Він має вигляд якогось голлівудського актора чи топмоделі: засмаглий, м’язистий, темні кучері розкидані, а погляд такий, наче він цим морем одноосібно володіє. Я поруч із ним як сіра миша з провінції. До того ж після обіду Тоні попросив його повезти нас усіх — мене, маму, Віолетту й малих — на якийсь супергарний дикий пляж. Купатися.

— Так, стоп! — скомандувала Юля тоном досвідченої спокусниці. — Негайно діставай із валізи свій найгарніший, найсексуальніший купальник — той, червоний, що ми перед від'їздом купували. І вперед, підкорювати Хорватію! Чуєш мене? Такого хлопця не можна проґавити, зачепи його як слід! А потім познайомиш мене з його другом, — хихикнула.

— Мій Боже, Юлька, та ти з глузду з'їхала! — я швидко підішла до дітей, бо Мія з криком «Я пташка!» збиралася стрибнути з гойдалки. — Міє, ану сядь рівно і тримайся за ланцюги! — крикнула дівчинці, а тоді, гойдаючи малу,  знову заговорила в слухавку: — Яке «зачепи»? Юлю, ти взагалі тверезо мислиш? Його батько — доларовий мільйонер, у них власна флотилія яхт і вілли, які коштують як половина мого рідного мікрорайону. А я хто? Дівчина, яка рахує копійки від стипендії до стипендії й приїхала сюди працювати за їжу та можливість безкоштовно побачити море. Я для його родини — просто обслуговуючий персонал, дешева робоча сила. Для них будь-яка спроба з мого боку наблизитися до Матео виглядатиме як дешеве й брудне полювання за багатим нареченим. Це… Це не для мене. Точно! — категорично відрубала.

Мія вже натішилася гойдалкою і скомандувала зупинити. Я помогла їй злізти і дівчинка побігла бавитися з братиком.

— Ну яка ж ти зануда! Все вона знає і наперед бачить у чорних тонах. Хіба ж так можна? Невже не буває, що просто хлопцеві сподобалася дівчина? А ти ж не якась страшненька, погодься. Молода, красива. Чим не спокуса? Крім того… Хіба кохання вибирає статуси, національності і ще всілякі умовності? Воно просто приходить і все! — не здавалася моя романтична до глибини кісток подруга. Я відповіла: