Розділ 1 Марта

За свої 19 років я ніколи не виїжджала далі сусідньої області. Так склалося. Наче й нічого страшного, чимало людей так живуть і вважають себе щасливими. Та я чомусь усім серцем прагнула побувати там, де морські хвилі з силою розбиваються об берег. Скільки себе пам’ятаю, не могла відірвати погляд, коли десь у кіно показували величне море. Особливо тепле море. Наприклад Адріатичне.

І тут — бах! Літак, Хорватія. Рідкісна нагода, та ще й безкоштовно. Здавалося, помилуюся морем, поможу трохи мамі з її підопічними карапузами і спокійно повернуся до свого нудного студентського життя. Буду далі вчитися в універі й мріяти про захопливі пригоди. Та виявилося, що ця подорож змінила усе моє життя. Зі скромної студентки я перетворилася на… Скоро самі побачите на кого.

Моє знайомство з цією країною відбулося на трапі літака в аеропорту Спліта. Щойно стюардеса відчинила двері, мені здалося, що нас випадково засунули у величезну розігріту духовку. Хорватська спека не просто гріла — вона з розгону вліпила мені в обличчя густий, сухий і такий гарячий потік повітря, що я на секунду забула, як дихати. Це повітря пахло чимось зовсім чужим: паленою сонцем травою, солодкуватою хвоєю та солоною водою.

А ще Хорватія виявилася неймовірно гучною. Як тільки ми відійшли від літака, на вуха накотилася суцільна стіна звуку. Цикади. Мільйони, здавалося, мільярди комах на деревах навколо аеропорту тріщали так затято й оглушливо, наче десь поруч увімкнули на повну потужність гігантську пилораму. У Вінниці цвіркуни вечорами сором'язливо виводили свої трелі, а тут ці хорватські монстри влаштували справжній хард-рок концерт прямо під сліпучим обіднім сонцем. Від цієї спеки й гуркоту комах у мене голова пішла обертом, але в грудях солодко стислося: нарешті я біля моря!

В аеропорту Спліта нас зустрів Віто, колега і друг маминого шефа Тоні Радича. Вузькими серпантинами він повіз нас на віллу у сусіднє старовинне містечко  Трогір. Будинок виявився величезним і білим. Навколо — пальми та гарні квіти. А головне — за якихось двісті метрів або й менше виднілося море. Справжнє море! Вперше я побачила його ще з літака. Воно виблискувало неймовірною блакиттю і кликало мене. Хотілося кинути речі й мерщій бігти туди прямо в кросівках!

Але реальність швидко збила з мене романтику.

— О Боже, я так втомилася! У мене мігрень, я просто вмираю. Ще й ті цикади! Ч-ч-ч-ч без кінця-краю! — з яскравими жестами перекривила специфічний шум, який тут був повсюди. Ті місцеві комахи таки добряче втомлюють, коли не звик. — Нестерпні! Як тут взагалі можуть жити люди?! — вмираючим лебедем застогнала Віолетта, дружина Тоні, щойно ми зайшли в дім. — Софіє, заберіть дітей. І нехай Марта розпакує мої сукні, бо вони помнуться!

Молода господиня величаво пішла в кімнату під кондиціонер. Чоловіки поїхали в порт вирішувати справи з яхтами. А ми з мамою залишилися сам на сам із двома маленькими торнадо. Трирічний Лука і чотирирічна Мія влаштували нам веселе життя.

Спочатку Лука засунув шматок банана в ніс. Поки мама його звідти витягувала, а я розпаковувала речі Віолетти, мала Мія знайшла косметичку своєї матері. Через п'ять хвилин дівчинка мала вигляд вождя червоношкірих. Вона розмазала по обличчю і по одязі дорогу люксову помаду, а далі пішла «прикрашати» нею стіни холу. Ледве встигли забрати в юної художниці ту помаду. Потім довелося відмивати дитину доки господарі не побачили.

Діти, облаштування, розпаковування валіз, приготування їжі, підлив квітів. Аж до самого вечора я не те що до моря піти — присісти не мала права. Тільки близько дев’ятої малюки нарешті заснули. В домі затихло.

— Мам, я на хвилинку, — прошепотіла, натягуючи чисті шорти. — Збігаю на берег. Тільки трошки подивлюся, намочу ноги і назад. Я ж моря ніколи не бачила!

Мама суворо випросталася. Знову ввімкнула свій фірмовий режим «вчительки математики».

— На ніч дивлячись? Марто, з глузду з'їхала? Самій небезпечно! Ти нічого і нікого тут не знаєш. Лягай спати, завтра підемо всі разом. Побачиш те море, нікуди воно не подінеться за ніч! Ще тобі набридне, от побачиш.

Набридне? Оце вже навряд. Я зітхнула і кивнула. Але в моїй голові раптом щось клацнуло. Мені дев'ятнадцять. Я в Хорватії. Море зовсім поруч, я чую його шум! Ну що такого може статися на спокійному березі поблизу будинку? Почекавши, поки мама засне, я тайкома вислизнула через двері тераси. Перелізла через хвіртку і побігла вниз, до води.

Сонце вже сховалося і море не було сліпучо-блакитним, як вдень. Воно нагадувало темний, майже чорний оксамит, який переливався і виблискував легенькими хвильками. Повітря пахло сіллю та соснами. Цикади вщухли, не заважали мені слухати шум хвиль, які ніжно плюскали об кам’яний берег. Легкий вітер бавився моїм довгим, розпущеним волоссям, гладив обличчя. Вдихнула на повні груди. Мені здалося, що саме так пахне щастя.

Я скинула шльопанці й ступила в воду. Хвилі лагідно обійняли мої пальці. Пестили їх білими бризками. Яке ж задоволення! Я пішла вперед уздовж берега. Дивилася під ноги, бо пляж кам’янистий, місцями скелі гострі. Знаходила красиві мушлі. А ще дуже гарні, незнайомі мені круглі морські черепки блідо-фіолетового, зеленкуватого і сірого кольорів. Згодом дізналася, що то скелети морських їжаків. Я поклала їх у кишеню шортів. Добре, що вона виявилася досить великою. Мене переповнили неймовірні емоції. Це виявилося ще прекрасніше, ніж мріяла. Милувалася морем і зовсім втратила лік часу. Геть не помітила, як стемніло. На узбережжя впала густа ніч.