Розділ 1 Марта

— Мам, я на хвилинку, — прошепотіла, натягуючи чисті шорти. — Збігаю на берег. Тільки трошки подивлюся, намочу ноги і назад. Я ж моря ніколи не бачила!

Мама суворо випросталася. Знову ввімкнула свій фірмовий режим «вчительки математики».

— На ніч дивлячись? Марто, з глузду з'їхала? Самій небезпечно! Ти нічого і нікого тут не знаєш. Лягай спати, завтра підемо всі разом. Побачиш те море, нікуди воно не подінеться за ніч! Ще тобі набридне, повір.

Набридне? Оце вже навряд. Я зітхнула і кивнула. Але в моїй голові раптом щось клацнуло. Мені дев'ятнадцять. Я нарешті в Хорватії, де море зовсім поруч! Я чую його шум! Ну що такого може статися на спокійному березі поблизу будинку? Почекавши, поки мама засне, я тайкома вислизнула через двері тераси. Перелізла через хвіртку і побігла вниз, до води. Якби ж знала, що станеться… Краще б послухала маму.

Сонце вже сховалося і море не було сліпучо-блакитним, як вдень. Воно нагадувало темний, майже чорний оксамит, який переливався і виблискував легенькими хвильками. Повітря пахло сіллю та соснами. Цикади вщухли, не заважали мені слухати шум хвиль, які ніжно плюскали об кам’яний берег. Легкий вітер бавився моїм довгим, розпущеним волоссям, гладив обличчя. Вдихнула на повні груди. Мені здалося, що саме так пахне щастя.

Я скинула шльопанці й ступила в воду. Хвилі лагідно обійняли мої пальці. Пестили їх білими бризками. Яке ж задоволення! Я пішла вперед уздовж берега. Дивилася під ноги, бо пляж кам’янистий, місцями скелі гострі. Знаходила красиві мушлі. А ще дуже гарні, незнайомі мені круглі морські черепки блідо-фіолетового, зеленкуватого і сірого кольорів. Згодом дізналася, що то скелети морських їжаків. Я поклала їх у кишеню шортів. Добре, що вона виявилася досить великою. Мене переповнили неймовірні емоції. Це виявилося ще прекрасніше, ніж усе життя мріяла. Милувалася морем і зовсім втратила лік часу. Геть не помітила, як стемніло. На узбережжя впала густа ніч.

Я роззирнулася. Вілли Тоні не було видно. І коли це я відійшла так далеко? Попереду виблискував вогнями пляжний бар. Звідти лунала гучна латиноамериканська музика.

Я розвернулася, щоб іти назад, але шлях мені перегородили троє молодих, кремезний хлопців. Мешканці Трогіра, судячи з засмаги та розслабленого вигляду. Здоровані напевно щойно вийшли з бару і були вже добряче напідпитку. Тхнуло від них конкретно.

— О, яка красуня! Бок! — весело гукнув один із них хорватське вітання. — Що ти тут робиш сама?

Я застигла. Хлопці підійшли ближче, посміхаючись. Вони засипали мене питаннями своєю мовою. Я стояла як укопана. Хорватською я тоді знала максимум 30 слів, які не вміла зв’язувати до купи. Це мама вже довго працювала нянькою в сім’ї Радичів і знала хорватську трохи краще. Моя англійська теж залишала бажати кращого. Я чимало розуміла нею, але сказати щось сама… Інша річ. На кожне їхнє слово я просто кліпала очима.

— Ей, ти не говориш хорватською? — здогадався другий, високий і кучерявий. — English?

— Е-е-е... Дуже мало, — ледь видавила з себе англійською.

Хлопці помітно розчарувалися. Спілкуватися з дівчиною, яка не розуміє майже нічого було важко. Але відступати вони не хотіли. Таки оцінили мої стрункі ніжки і довге густе волосся, наскільки зрозуміла з їхніх слів і жестів.

Кучерявий, найвищий з них, підійшов ближче, активно жестикулюючи. Він показав рукою в бік бару, де блимали неонові вогні.

— Ходімо з нами! Кафе, бар, дрінк? Ну ж бо, потанцюємо! Буде весело, — наполегливо вмовляв англійською, м'яко беручи мене за лікоть.

Я спробувала забрати руку, але він схопив міцніше. Паніка накотилася хвилею. Я одна в чужій країні, вночі на пляжі, і мене кудись тягнуть троє нетверезих місцевих. Мамині слова «самій небезпечно» тепер здавалися пророчими.

Пальці хлопця міцно стиснулися на моєму лікті. Я смикнулася назад, але галька поїхала під босими ногами, і я ледь не впала. Погубила тапки, які несла в руках. Хлопці засміялися, сприймаючи мій переляк як частину веселої гри. У вухах шуміло від паніки, латиноамериканські ритми з бару здавалися глузуванням, а серце калатало так, що, здавалося, от-от просиплеться крізь ребра. Оточили мене колом і почали тягнути в напрямку бару. Я закричала, почала пручатися:

— Пустіть! Ні! Я не хочу! Хелп!

Мій голос чомусь став слабким, писклявим.

Спробувала вирватися, але той амбал лиш засміявся, нахилився до мене, щось проказав біля вуха. Дихнув на мене таким перегаром, що мало не впала. В голові запаморочилося. Трясця! Що ж робити?! Паніка охоплювала мене все більше з кожною секундою. Мужики весело гиготіли і вели мене в бік того бару.

Раптом цей п’яний хаос прорізав низький, потужний гуркіт мотора.

Я повернула голову в бік моря. З темряви, розрізаючи нічну гладінь і підіймаючи фонтани білих бризок, стрімко вилетів невеликий білий катер. Він різко скинув швидкість якихось за двадцять метрів від берега. Очі засліпило яскраве світло прожектора, яке вихопило з темряви нас чотирьох.

— Ей! Що тут таке?! — прогримів із катера сильний, владний голос, від якого місцеві хлопці миттєво здригнулися і завмерли.

Я примружилася від світла і ледь не забула, як дихати. На борту катера стояли двоє молодиків. На них були лише вільні пляжні шорти. У світлі прожектора їхні рельєфні, м'язисті торси виблискували від морської води, а засмагла шкіра здавалася бронзовою. Особливо один із них, той, що тримав руку на штурвалі. Високий, із правильними, мужніми рисами обличчя та трохи відрослим темним волоссям, яке розпатлав морський вітер. Він виглядав так, наче зійшов з обкладинки якогось журналу про шалені пригоди. Дика, первісна впевненість віяла від кожної лінії його тіла.