Розділ 1 Марта

Якби ж тільки знала, як закрутиться ця божевільна хорватська ніч... Я б злякалася власних думок. Зарилася б з головою під подушку і зубами трималася б за ліжко. Але мені було дев’ятнадцять, всередині все палало від жаги до нового і цікавого життя.

— Мам, я на хвилинку! — прошепотіла, гарячково натягуючи чисті шорти. — Збігаю на берег. Тільки ноги намочу — і назад! Я ж моря в житті не бачила!

Мама суворо випросталася, миттєво вмикаючи свій строгий режим «вчительки математики»:

— На ніч дивлячись?! Марто, ти з глузду з’їхала? Самій вночі — це небезпечно! Ти нікого й нічого тут не знаєш. Негайно лягай спати, завтра підемо всі разом. Нікуди твоє море за ніч не втече! Ще набридне, от побачиш.

Набридне? Оце навряд!

Я слухняно кивнула й зітхнула для годиться. Але всередині вже клацнув якийсь бунтарський тумблер. Трясця, мені дев’ятнадцять! Ми нарешті в Хорватії! Неподалік — справжнє, живе море, я чую його глухий, притягуючий, як магніт шум! Ну що може статися на спокійному узбережжі біля самого дому?

Почекавши, поки мама засне, я затамувала подих і тайкома вислизнула через двері тераси. Безшумно перемахнула через хвіртку й майже наосліп побігла вниз, до води. Вдихнула на повні груди — солоне повітря, сосни, волога темінь... Мені здалося, що саме так пахне абсолютна, дика свобода.

Сонце вже давно потонуло, і море не сяяло блакиттю, як на листівках. Воно дихало темним, важким оксамитом, який переливався тонкими срібними жилами під місяцем. Я скинула шльопанці й ступила в воду. Нічний прибій лагідно обійняв босі пальці, обдавши освіжаючими бризками. Боже, яке ж це щастя!

Забувши про все на світі, я брела уздовж кам’янистого берега, шукаючи під ногами красиві дивовижі. Знайшла декілька маленьких мушель і дивні, блідо-фіолетові та зеленкуваті тендітні черепки. Лише згодом дізналася, що то були скелети морських їжаків. Запихаючи їх у кишеню шортів, я геть утратила лік часу.

Захоплення повністю затьмарило розум. І лише коли довкола згусла непроглядна, глуха темрява, я різко зупинилася.

Роззирнулася — і серце боляче гепнуло в ребра. Білосніжної вілли Радичів ніде не було видно. Де я?!

Попереду вогнями спалахував пляжний бар, звідки гриміла важка, п’яна латина. Налякана, я різко розвернулася назад, але шлях мені заступили троє.

Вони виросли з темряви, мов привиди. Кремезні, засмаглі місцеві здоровані, які мабуть щойно вивалилися з бару. Від них на метри тхнуло міцним алкоголем і солодкуватим перегаром.

— О, яка красуня! Бок! — весело вигукнув один із них. — Що ти тут робиш сама, лялечко?

Я застигла. З переляку вся хорватська мова, яку я знала (а це було бідних тридцять слів), просто випарувалася з голови. Моя англійська теж була надто кволою, щоб вести переговори. Я лише перелякано кліпала очима, поки вони обступали мене щільним колом.

— Ей, ти що, не розумієш? — здогадався другий, високий і кучерявий. — English?

— Е-е-е... Very little, — ледь видавила я, відчуваючи, як ноги стають ватними.

Хлопці усміхнулися ще ширше. Мовний бар’єр їх анітрохи не засмутив — вони пожадливо роздивлялися мої ноги в коротких шортах і розпущене волосся. Кучерявий зробив крок упритул і безцеремонно схопив мене за лікоть:

— Ходімо з нами! Бар, дрінк? Ну ж бо, потанцюємо! Буде весело!

— Ні! Пустіть! — я смикнулася, намагаючись вирвати руку, але пальці хлопця стиснулися як сталеві лещата.

Галька з шурхотом поїхала під босими ногами. Я похитнулася, випустивши з рук шльопанці. П’яна трійця вибухнула реготом, сприймаючи мій смертельний переляк як грайливу флірт-гру. У вухах дико шуміла кров, п’яні ритми латини здавалися знущанням, а мамине «самій небезпечно» лунало в голові як смертельний вирок.

Вони оточили мене й нахабно потягнули в темряву до бару.

— Пустіть! Хелп! Ні-ні-ні! — закричала я, але голос зірвався на беззахисний, жалюгідний писк.

Кучерявий амбал лиш гигикнув, нахилився до мого вуха й огидно дихнув перегаром. Все довкола закрутилося. Паніка накрила з головою. Я пропала...

І раптом цей п’яний кошмар розрізав важкий гуркіт мотора!

Несподівано берег освітив промінь світла. З темряви, розтинаючи нічні хвилі й здіймаючи снопи білосніжних бризок, на мілину стрімко вилетів катер. Він різко скинув хід за кілька метрів від нас, і сліпуче, крижане світло прожектора вихопило з пітьми нашу групу.

— Ей! Що тут відбувається?! — прогримів із катера такий потужний, володарський голос, що мої нападники миттєво заціпеніли.

Я примружилася, засліплена світлом, і... забула, як дихати.

На борту катера стояли двоє хлопців у пляжних шортах. У промені прожектора їхні м'язисті, рельєфні торси виблискували краплями води, а засмагла шкіра здавалася литою бронзою. Але той, що тримав руку на штурвалі... Господи...

Високий, із правильними, вольовими рисами обличчя і темним волоссям, яке розпатлав морський вітер. Від нього за кілометр віяло такою дикою, первісною впевненістю, наче він був господарем цього моря, цього узбережжя й усього світу загалом.

Кучерявий миттєво випустив мій лікоть і щось белькотливо вигукнув у відповідь. Зав’язалася сувора, напружена перепалка. По тому як п’яні здоровані поводилися, я зрозуміла: вони знають цього хлопця і явно бояться.