Розділ 4

В туалеті:

— Як ти сюди попав? — запитав я у Тома.

— Ну, я, як завжди, сидів дома, грав на комп'ютері в КС, як тут мені дзвонять в двері. Я, звісно ж, відкрив, а там кур’єр. Він мені дав посилку. Я пробував йому пояснити, що нічого не замовляв, але він не послухав і поїхав.

— Я її відкрив, а там якийсь квиток. Ну, я взяв і прийшов на потяг, чого квитку пропадати.

— А як це ми не зустрілися на вокзалі?

— Я тут ще з вчорашнього дня, взагалі-то, катаюсь. При вході розгадав якусь загадку, та і мене пустили. Тут всі нормальні, та і з тіткою тою я вже більш-менш познайомився.

— То їй же років сорок, а тобі 15.

— Та не в тому сенсі познайомився.

— А-а-а, зрозуміло тоді.

“Мені треба якось йому сказати, що те, чим вони займаються, треба зупинити. Тільки як?”

— Що ти взагалі думаєш про їхній план?

— Який ще план? — весело запитав Том.

— Ну, знищити всю планету там і т.д.

— Мені ні про який план не розказували.

Я переказав Тому весь їхній план, і він трохи здивувався.

— Що-о-о? Ну, це якось не дуже добре. Як я в кску грати то буду? Мені це не підходить. Коли у них там зупинка?

— Не буде ніякої зупинки, нас звідси не випустять. Все людство потрохи буде помирати через те, що ми їм допомагаємо. Життя стане максимально нецікавим, всі будуть просто працювати і не мати щастя, скоріше всього, а не так, як вони кажуть, що світ стане прекрасним для нас всіх. Можливо, для нас і буде нормальним, а для інших — ні.

— Тихо, тихо, Алексе, що ти так розігнався? Ну, якось нам, значить, це треба буде зупинити.

— Як ми це зупинимо?

— Ми приїжджаємо післязавтра, ще є час подумати.

Через два дні:

— Ти щось придумав? — запитав Том.

— Ні, а ти?

— Та у мене щось теж не дуже мозок варить останнім часом.

— Зате шлунок у тебе чудово варить: з’їв у цьому поїзді вже все, що тільки міг.

— Ну, а що?

— Та нічого, прийдеться якось по ходу розбиратися.

В цей момент завила сирена. Таємничий голос… ну, точніше вже не таємничий, голос Лії сказав:

— Загальний збір в 3 купе! Повторюю: загальний збір в 3 купе!

— Швидко, побігли в 3 купе, — сказав я Тому.

Ми з Томом всілися на нижню полицю. Через деякий час прийшли і всі інші. Людей було дуже багато, десь близько 10. Як тут входять ще 4. Наскільки я зрозумів, це головні. Як тут один із них, найкрупніший з усіх нас, почав говорити:

— Ви всі станете нашими агентами для таємної операції. Ми надамо вам всім по лицарським доспіхам для першого завдання в такій події, як “Столітня війна”. Ми підемо з вами.

Після репліки одного із них почав говорити інший, самий високий та хмурий:

— Нашим завданням буде не допустити до вступу в армію Жанну д'Арк та інших важливих в війні персон, щоб в війні перемогла Англія. Ваша броня та мечі знаходяться вже в ваших купе, крім тих, хто живе в купе під номером 3. Вам вони вже були видані до цього. Ми сповістимо вас, коли ми будем відправлятися. Дякую за увагу.

Після промови двох цих людей ми розійшлися в свої купе, але перед цим я встиг дещо попросити в головних.

— Вибачте, а можна мій друг переїде в моє купе?

— В твоєму купе є вільні місця? — запитав найнижчий із тієї четвірки.

— Так, — з невпевненим голосом вимовив я.

— Тоді, звісно, можна.

Після відповіді головні зразу ж пішли в сторону кабіни машиніста.

Без слів ми з Томом зрозуміли одне одного та пішли в моє купе.

— Оце т... — не встиг вимовити Том, як я зразу ж йому закрив рота.

— Нас прослуховують, — пошепки сказав я.

— Тоді нам треба чимось заклеїти мікрофон.

— В мене є жуйка.

— Давай її мені, я це зроблю.

Я підійшов до камери відеоспостереження та заклеїв їй отвори для мікрофона.

— Тепер ми можемо нормально говорити, ну, я як мінімум сподіваюсь.

— Нам треба їх зупинити.

— Як?

— Не знаю.

Через 5 годин:

— Ми виходимо на завдання! Всі агенти, підійдіть до виходу!