Розділ 3

— Зараз ми направляємося в Середньовіччя. До речі, це не твоє купе, йди до третього, там тобі все пояснять.

— Ну добре.

Я вийшов зі свого купе, і тільки зараз до мене все дійшло: вони хочуть зробити кінець світу, щоб правити всіма! А як же мої батьки? Треба їм подзвонити… Блін, тут же немає зв'язку. Сподіваюсь, вони не переживають за мене.

Стоп, я ж від них рік назад з’їхав, щоб стати самостійним.

Увійшовши до свого купе, я нікого там не виявив. Я сів на нижню полицю і почув той самий голос:

— Вітаю вас на нашому потязі.

— АААААА… Шо ви так лякаєте?

— Вибачаюсь, я — штучний інтелект під ім’ям Лія. Ви в будь-який момент можете запитати у мене що завгодно, і я вам відповім.

— Що це за поїзд?

— За моїми даними, вам уже це розповіли, тож ця інформація вам відома.

— Ви слідкуєте за мною?

— Трошечки) По всьому потягу розставлені камери відеоспостереження.

— Ну, можете розказати більше про потяг?

— Звісно. Цей потяг створений компанією “Roads” для зміни всесвітньої форми правління. Багатьом людям не подобається, що всі живуть за випадковим принципом. Ми хочемо створити для всіх однаково чудове життя.

— Як у «совку»?

— Перепрошую, що? — з невеликою агресією відповіла Лія.

— Ой, ну, типу комунізм?

— Так, щось таке.

— Як ви хочете зробити кінець світу?

— Ми хочемо зробити це максимально делікатно, адже якщо ми просто кинемо атомну бомбу, то Земля буде мінімум два роки непридатна для життя. Тому, за нашими підрахунками, якщо ми будемо потроху змінювати історію, залишиться близько 1000 людей у всьому світі. Тоді ми зможемо над усіма встановити контроль та зробити ідеальну планету для людей.

— Коли ми приїдемо в Середньовіччя?

— Наш потяг не дуже швидкий, тому нам знадобиться декілька днів.

— Ну-у-у, до-о-обре-е-е… Брр, а чому так похолодало?

— Для подорожі в часі потрібно розігнатися до швидкості світла, а наш потяг іде шляхом навколо Північного полюса, тому холодно. Але я вам зараз налаштую підігрівання кімнати.

— Дякую.

У кімнаті різко стало тепліше. Я зразу ліг спати.

Прокинувшись зі свіжою головою, мій мозок почав обдумувати ситуацію, яка зі мною трапилась.

«Мені точно треба зупинити це. У цьому світі не все справедливе, але в цьому весь його сенс. Без труднощів у житті немає бажання жити. Треба сходити по інших купе, познайомитись з іншими».

— Так, у мене залишилось два купе, куди я не заходив: у правому кінці та в лівому. Що ж вибрати? Хмммммм… Кажуть, наліво не треба ходити — піду направо.

Двері акуратно відчинилися, та мої очі, схоже, мене підводили.

— БРАТАНЧИК?

— БРАТАНЧИК!

— Ти що тут робиш, Томе?

— Це я тебе хотів запитати: ЩО ТИ ТУТ РОБИШ, Алексе?

У купе сидів мій друг дитинства. Його звали Том, ми з ним дружимо з першого класу. Ми народились із різницею в пару годин в одному й тому ж пологовому будинку: він — 20 лютого, а я — 21.

— Не кричіть, тут взагалі-то люди сплять! — гримнула якась тітка з верхньої полиці.

— Пішли в туалет поговоримо, — пошепки сказав я Тому.

— Ну, пішли.