Розділ 2

— Тепер питань ще більше, по-перше, ДЕ Я? По-друге, ЯКА НАФІГ ЗАГАДКА?

— Ну, схоже, варіантів, крім розгадувати цю загадку, в мене нема.

Я обійшов всю кімнату в пошуках якоїсь зачіпки, і, в кінці кінців, я, схоже, знайшов те, що мені треба було. На одному із тих самих узорів на полу, який якраз то був фіолетовим, на ньому була мало помітна цифра 2.

— 2, ВІДПОВІДЬ 2! — закричав я.

Але, схоже, це був не кінець загадки, адже відповіді від таємничого голосу не послідувало.

Тільки зараз я згадав, що весь цей час у мене з собою телефон.

— Який же я тупий, не додумався до самого елементарного — просто подивитися в свої кармани, — безсильно вимовив я.

Увімкнувши телефон, я сильно здивувався: часу було стільки ж, скільки й було при вході, хоча, на відчуття, я був тут близько години.

— ТУТ ЩЕ Й ЧАС НЕ РУХАЄТЬСЯ!

Ледве не впавши в депресію, мій мозок машинально розблокував телефон: зв’язку немає, максимум, що я міг зробити, — це в калькуляторі посидіти.

— Я без поняття, що робити, я вже хочу їсти і пити.

Як тільки я це сказав, в моїх руках з’явилася їжа та склянка води.

— Я хочу мільйон доларів…

Блін, схоже, не працює.

Пообідавши, я почав прокручувати всі можливі варіанти вирішення загадки в своїй голові.

— Я стільки дивився різних реаліті-шоу, завжди думаючи, що відгадав би всі загадки дуже легко; можливо, треба взяти всі букви з слова «фіолетовий» і по абетці дізнатися, які вони по порядку. Як мінімум, треба спробувати.

— Так, виходить: 25, 12, 19, 16, 7, 23, 19, 3, 11, 14.

— Якщо їх додати, вийде… 149! А, ой, там же ще була цифра 2.

— 151!

— Доступ дозволено, — відповів мені той самий, але трохи глючачий голос.

— Да ну, РЕАЛЬНО?

Я підійшов до перших попавшихся дверей, спробував їх відкрити, і в мене це вийшло.

Увійшовши, мене охопило здивування: в цьому купе сиділо два лицаря, обговорюючих між собою якийсь план.

— А ви теж розгадували цю загадку? — в голосі прозвучало невелике хвилювання.

— О, то ти новачок. Так завжди набирають нових учасників в нашу групу. Ми — корпорація по розлому часу: нас всіх достав зарашній тип життя. Всі народжуються, заробляють гроші, живуть від зарплати до зарплати.

— Нам це набридло, наша ціль — це зробити кінець світу, а потім будувати світ таким, як нам хочеться, — вимовив один із лицарів.

— В нашу команду набирають тих людей, які погано живуть, або їм чогось не достатньо від цього життя, хоча ти якийсь радісний, помитий, — дуже дивно.

«Вони хочуть зробити кінець світу? Що? Мені треба це зупинити, хоча, дійсно, в світі мене не все влаштовує, треба буде над цим подумати, а зараз треба влитися до них, потім вирішу. Стоп, він сказав, вони набирають тих, кому чогось не вистачає, ну, я, звісно, говорив, що мені не вистачає нового комп’ютера, але це не настільки ж серйозно.»

— Та я цей одяг, взагалі, на мусорці знайшов, а помитий — це я… емм… на вокзалі в умивальнику помився.

— Ну, добре… в любому випадку, вийти з нашої групи в тебе вже не вийде.

— А як це ви хочете за допомогою потяга змінити світ?

— Він не простий, він уміє телепортуватись в любий час.