Кожна подорож колись закінчується

Караван рухався на схід.

Уночі работорговці розбивали табір, ставлячи багі в коло й заганяючи дрібнішу техніку всередину. Виставляли вартових, іноді – облітали околиці дроном. Довкола був степ, і, здавалось би, ніхто не зміг би підібратись непоміченим.

Здавалось би.

Зайнявся світанок – і разом з першими променями сонця прийшла смерть. Воїни у помаранчевому вбранні матеріалізувалися просто з сонячного світла і, не гаючи ані миті, кинулися в бій.

Торговці “живим товаром” мали сучасну вогнепальну зброю. Техніку. Бронезахист. Та все це не допомогло супроти тих, кого вело саме Сонце.

Напоєні світлом клинки різали бронежилети, як ніж – гаряче масло. Поодинокі постріли або гасились амулетами та зачарованими золотистими кольчугами, або взагалі не влучали по цілях, що ні секунди не стояли на місці. Недарма Палаючих Променів вважали одними з кращих бійців у світі – що в магічну еру, що в нинішній час… Магу, що супроводжував загін, не довелося й пальцем об палець вдаряти.

Все скінчилось швидко.

– Перевірити клітки! – Ксаріель – Ведучий Промінь, що командував загоном, швидко озирнувшись довкола, віддав наказ. – Племінник Третього Відблиска має бути серед в’язнів. Слід його аури веде сюди.

Кілька ельфів швидко пішли вздовж ряду машин, відкидаючи рядно на клітках – і, не знаходячи того, кого шукали, одразу йшли далі. Звільнити інших рабів нікому з них навіть у голову не приходило.

Зазирнувши до останньої клітки, один з воїнів побачив Келя. Недбалим рухом клинка розрубав замок та відчинив дверку.

Кель та Міра, боязко озираючись, вибрались назовні. Хлопець намагався не дивитись на розкидані довкола порубані тіла і затуляв собою ельфійку, щоб вона по можливості усього цього не бачила.

– Я знайшов його, Ведучий Променю! – доповів боєць. – З ним ще якась темна.

– Темну вбити, – байдужим тоном відповів Ксаріель. – Вона ворог.

– НІ!!!

Крик був такої сили, що озирнулися усі. Кель став на шляху палаючого сонячним світлом меча, вістря якого тепер дивилось йому просто в груди. Міра насторожено визирала з-за його плеча, стоячи позаду.

– Ні, ви нічого їй не зробите!

– Відступіть, молодий пане, – нудьгуюче промовив мечник. – Я б не хотів застосовувати до вас силу.

– Силу, кажеш? – в голосі юнака промайнули недобрі нотки.

Помаранчеві очі Кельміраеля засвітились. На простягнутій вперед правій долоні запалав клубок сонячного світла.

– Що ти там хотів застосувати? А то я не розчув!

Воїн позадкував – проте меча так і тримав напоготові.

– Кель, зупинись! – Ксаріель, побачивши, що діється, підскочив до них. – Тобі не можна, твоє джерело не ініційоване! Нашкодиш собі! Загаси чари, благаю!

– Пообіцяй, що ви нічого не заподієте Мірі, – рівним голосом відповів хлопець. – Вона не ворог. Вона мені не раз допомагала, без неї я взагалі міг не вижити!

– Гаразд, – зітхнув Ведучий Промінь. – Обіцяю, ми її не зачепимо. Торвель, відставити. ВІДСТАВИТИ, Я СКАЗАВ! Прибери зброю!

Воїн знехотя сховав клинок і відійшов, скрегочучи зубами. Полегшено зітхнувши, Кель відпустив магію – світловий клубок згас.

Зі світла вранішнього променя зіткався розвідник – вдягнений, на відміну від побратимів, в бурий плащ замість помаранчевого. Відшукавши поглядом Ксаріеля, підійшов до нього.

– Ведучий Променю, я виявив рейд-групу Ліберті в десяти милях на захід. Троє бойових магів, крило аеророзвідки та піхота. Ще далеко, але варто поквапитись.

– Це ж альянс! – здивувався Кельміраель, почувши останню фразу. – Хіба вони нам вороги?

– Це Сіра Смуга, юначе, – зітхнув Ксаріель. – Тут друзів немає… Ходімо додому. Давай руку, перенесешся зі мною…

– Але ж…

Кель розгублено обернувся. До нього прийшло усвідомлення – зараз він повернеться до Колиски, і… і все. Подорож на цьому скінчиться. Він вже більше ніколи не погляне в ці глибокі з іскринкою сірі очі, ніколи не відчує, яка на дотик її м’яка сірувата шкіра, що завжди невловимо пахне лавандою… Ніколи не побачить її.

– Я… – говорити було важко, губи тремтіли. – Я не можу. Як же…

– Йди, промінчику, – тихо сказала Міра, опустивши очі донизу. – Тебе чекають вдома. Маєш іти…

– Я не можу… Я не хочу лишати тебе, пелюсточко!

Він стрімко зробив крок вперед, обійняв її, притис до себе. У помаранчевих очах ельфа стояли сльози.

– Промінчику, ну ти чого, – прошепотіла Ельмірена, і собі обійнявши його та ніжно погладжуючи скуйовджене руде волосся. – Я ж не зможу піти з тобою… Ну ж бо, припини рюмсати! Бо я зараз теж почну…

– Не можу я, – здавлено відповів Кель, але рюмсати припинив. – Невже це все? Не віриться…

– Ох, горе сонячне… – гірко всміхнулась темна. Трохи відсторонилась, пильно подивившись на нього – і в сірих очах сяйнули знайомі грайливі бісики.

– Дивись, як треба! – і, м’яко взявши обличчя ельфа у свої долоні, поцілувала його.

Це все ще було невміло та трішки незграбно – в Міри не було звідки взятись багатому досвіду. Зате – цілеспрямовано та наполегливо. А ще – смачно, з насолодою та щирим намаганням проявити усю ту ніжність, яку не передаси словами.

Так, як вміють лише темні.

І Кель відповів.

Світ навколо перестав для нього існувати. І розгромлений табір работорговців, і його одноплемінники, і навіть певною мірою він сам – все відійшло на другий план. Була лише Ельмірена і смак її м’яких вишневих губ.

Ксаріель спостерігав за ними з виразом крайнього невдоволення на обличчі. Проте – не втручався. Вочевидь, підозрював, що може нажити собі ворога до кінця днів.

Минуло кілька хвилин – і лиш тоді ельфи врешті-решт розімкнули губи. Знехотя, повільно. Важко, часто й уривчасто дихаючи.