В полоні

Клітка стояла у вантажному відсіку дивної наземної машини – низької та з широко рознесеними колесами. Попереду було відкрите сидіння для людини, яка кермувала, а позаду, у кузові, була закріплена металева конструкція, куди й помістили обох ельфів.

У каравані був і інший транспорт – коли їм приносили їжу і відкидали тканину, якою була накрита клітка, Кель бачив механізми з чотирма великими колесами, на яких верхи, мов на конях, пересувались деякі з тюремників. Раніше, коли він ще малим бував разом із батьками в країнах зовнішнього світу, йому такого не траплялось.

“Багі” та “квадроцикл” – так називались ці механічні монстри. Це пояснила йому Ельмірена, коли прийшла до тями. Правда, ельфу ці назви мало про що говорили.

А от що йому було зрозуміло без усяких пояснень – так це те, що вони втрапили до лап каравану работорговців. Ніким іншим ці типи у зеленому вбранні бути не могли. Кель батькував себе останніми словами за те, що не почув наближення чужинців і дав їм підібратися впритул. До Міри-то питань немає – вона була зосереджена на тому, щоб тримати тіньову сферу… Яка, на жаль, не допомогла.

І от тепер вони в халепі. Невідомо, що чекає попереду… Яка доля чекає Міру. Хлопець крадькома поглянув на ельфійку, що сиділа у кутку, обхопивши руками коліна. Серце краялось, коли він уявляв її… в ролі чиєїсь власності.

І жодної можливості для втечі. Спробувати знову закликати силу Сонця Кель не міг – навіть якби був шанс, що це знову вдасться, клітка ззовні була завішана рядном, і сонячні промені всередину не проникали. Взагалі. Єдиним джерелом світла був підвішений до стелі поганенький ліхтарик.

А ще метал, з якого була зроблена клітка, схоже, повністю гасив магію. Міра вже пробувала – і марно.

Всі речі в них, звичайно ж, відібрали. У тому числі – зняли з Келя його амулет. Дивно, що плащ не забрали – не спокусились якісно обробленою тканиною… А може, просто не знали й порахували за звичайну ганчірку.

Добре хоч, що розмістили їх разом. І що нікого, окрім двох юних ельфів, у цій клітці не було – а то ж вони не єдині “пасажири” в каравані… Кельміраель не бачив, та ельфійський слух (де ж він раніше-то був!) дозволяв почути, що поруч рухаються інші, подібні до їхньої, машини. Радше за все, теж з клітками… І з “живим товаром” усередині.

На цьому фоні ядучий запах мастила, пального та немитих тіл (бандити себе частим миттям не балували, а позаяк більшість із них були людьми – то пітніли багато й рясно) здавався найменшою з проблем.

– Що зажурився, промінчику? – Міра говорила тихо, але з вже звичними жартівливими нотками у голосі. – Все ж добре. Їдемо з комфортом, ноги не трудимо… Для повного щастя лишається ще сподіватись, що одного й того самого збоченця в гарем потрапимо. Ну, чи до збоченки – то вже як пощастить…

Вона трохи змінила положення – сидіти на холодній жорсткій підлозі було вкрай незручно – і зміряла ельфа оцінюючим поглядом.

– Хоча… Тебе, може, якомусь магу на досліди продадуть. Вони люблять все незвичне та унікальне… А тут цілий тель-квесір!

– Як ти можеш зараз жартувати! – здивувався Кель. – Нам треба думати, як звідси вибратися!

– Цікаво, і що ж ти придумаєш, промінчику? – темна криво всміхнулась. – В тебе навіть твого кухонного ножичка відібрали. От був би він в тебе – тоді б ти, звичайно, відкрив ним замок, наче легендарний злодій, а потім перерізав би усіх лиходіїв і героїчно врятував нас.

Кельміраель уважно подивився на неї. Обличчя ельфійки виглядало як зазвичай – спокійним та з легким відтінком веселощів… Але сірі очі постійно бігали туди-сюди, ані секунди не затримуючись на одному місці.

Та вона нажахана – і ще як би не більше за нього! І саме свій страх намагається приховати за усіма тими жартами і підколками. Ельфійка не боялась ворогів чи хижих звірів – але тепер на обрії замайоріла доля, значно гірша за смерть.

– Пелюсточко, – Кель підсів ближче, обережно взяв її праву долоню обома руками, пильно дивлячись в очі, – я знайду, як нам вибратися з цієї халепи. Не бійся.

– Хто тобі сказав, що я боюсь?

– Я сам собі це сказав, – губи ельфа розтяглись у ледь помітній посмішці. – Щойно.

– Ти глянь, запам’ятав! – хихикнула темна. Кель з радістю відзначив, що очі в неї бігати перестали – заспокоїлась. На серці відлягло. – Але… Що ти придумаєш, промінчику? Ми голі-босі, замкнені в клітці, яка блокує магію, а довкола зграя горлорізів. Якщо ти щось утнеш – вони можуть зробити тобі боляче… – її голос стишився. – А мені б цього дуже не хотілось, – вона простягнула ліву руку і накрила долоню Келя своєю. – Тому я тебе прошу, світленький – не геройствуй зайвий раз. Зроби це для мене…

Ельф відчув, як хвиля тепла розливається тілом, накриваючи з головою. Великі сірі очі дивились на нього – пильно й проникливо, очікуючи на відповідь, а він дивився в них – і не міг відірватися. Та й, власне, не хотів.

Зараз Кель усвідомлював, що готовий на все, аби Міра ще хоч разочок ось так на нього поглянула. Взагалі на все. Але раз вона просить… Що ж, він не робитиме необдуманих вчинків.

Позаду грюкнуло, враз зруйнувавши усю чарівність моменту.

– Жерти подано, панове високородні! – кремезний чоловік з м’ясистим почервонілим обличчям зазирнув до клітки й недбалими рухами поставив на підлогу дві миски зі смердючою баландою. – А ти, рудий – не здумай знову спробувати заникати собі десь ложку. Бо отримаєш в мене!

– Мені твоя нещасна ложка не потрібна, – цідячи крізь зуби кожне слово, відповів Кельміраель. – Мерзенне людисько.

– Овва! – вишкірився червонопикий. – Малий вухатий расист! Ану підійди-но ближче й скажи це дядькові на вушко…

– Джон! – гукнули знадвору. – Ти що там вдумав? Шкіпер заборонив тих двох чіпати. Вони - ексклюзивний товар!