Новий день

Розім’явши затерплу шию, Кель із зусиллям звівся на ноги. Кліпнув очима кілька разів, озирнувся.

Перші сонячні промені помалу пробивались крізь густу листяну завісу. Природа оживала – ліс повнився шурхотінням та пташиним співом.

Ельмірена солодко спала, поклавши під голову рюкзак та обійнявши його обома руками. Як завжди, згорнувшись у клубочок, ельфійка лежала на розстеленій на землі ковдрі, вкрившись зверху його плащем. Всю ніч вона не змикала очей, даючи Келю можливість відіспатися та прийти до норми. Стерегла…

Обличчя темної було розслабленим та безтурботним, вишневого кольору губи – трішки привідкриті. Непокірне пасмо сірого волосся сповзло на обличчя й ледь помітно рухалось від її глибокого, рівного дихання.

Ельф на кілька хвилин “залип”, крадькома милуючись.

Коли, нарешті, зміг відвести погляд – спробував трохи порухатись, оцінюючи свій стан. Тіло явно почувалось  краще, ніж учора… Все-таки алхіміки Колиски створюють чудодійні зілля. Шкода, що зілля було так мало і на все його не вистачило.

Вчора Міра, витративши майже всі залишки регенератора зі своєї аптечки, намастила йому забиту від удару об дерево спину. Для цього треба було зняти сорочку, і Кель дуже довго соромився та намагався відмовитись – мовляв, навіщо, саме пройде… Та ельфійка, коли потрібно, вміла бути дуже наполегливою.

І результат був – біль у спині все ще відчувався, але значно менше, принаймні він вже міг звестись на ноги та худо-бідно рухатись. Тож треба віддати належне і наземникам ті їхній науці також… Ну й Мірі, звісно.

Кель посміхнувся. Він і не помітив, як слово “наземники”, вживане ельфійкою стосовно народів зовнішнього світу, плавно перекочувало до його лексикону.

Бурчання в животі відволікло його від цих роздумів. Чи це був побічний ефект від лікування, чи ще щось – та зараз йому нестерпно хотілось їсти. А уся вціліла їжа – в Міриному рюкзаку, на якому вона зараз спить. Доведеться потерпіти…

Та сон у ельфійки, як виявилось, був хоч і глибоким, проте чутливим. І голодні звуки, що їх видавав організм Келя, ніби вимагаючи: “хазяїне, дай їсти, бо сконаю”, її розбудило.

– Знов ти зірвався ні світ ні зоря, промінчику, – сонно промовила Міра, перевертаючись на спину. Глибоко позіхнула, сіла та солодко потягнулась, вигнувшись та здійнявши руки догори.

– Та я ж відпочивав цілу ніч, – з посмішкою відповів Кель. – А от тобі б краще поспати ще трохи.

– Не можу, – напівсонно кліпаючи очима, темна відкинула плащ убік і підвелась. – В мене ритм тепер помінявся – через те, що треба спати вночі, а не вдень. Все через тебе, промінчику! – напівжартома-напівсерйозно додала вона, тицяючи пальцем в бік ельфа.

– Ну, звісно, це я в усьому винен, – саркастично відповів хлопець. – Слухай, давай щось поїмо. В мене відчуття, ніби дня два макової росинки в роті не було.

У сірих Міриних очах засяяли бешкетні іскорки, а губи розтягнулись в мрійливо-передчуваючій посмішці.

– Хто про що, – з насолодою промовила вона, – а наш сонячний хлопчик про їжу! Гаразд, треба й правда тебе погодувати, а то худий, мов тріска, – посмішка ельфійки стала ще ширшою, – судячи з того, що я вчора бачила!

– Та припини, – Кель, почервонівши, опустив очі донизу.

– Не припиню, – продовжувала знущатись Ельмірена. – Ти так мило ніяковієш, що я просто не можу зупинитися!

– Гаразд, – зробивши неймовірне зусилля, ельф так-сяк узяв себе в руки та підняв погляд. – Поговоримо ще про моє худе голе тіло. Якщо тобі вже так цікаво…

– Ти що, образився? – глибокі сірі очі здивовано розширились. – Я з тебе не можу, промінчику. Простіше бути треба!

Піднявши з землі плащ, ельфійка акуратно склала його.

– Ну, якщо вже так хочеш їсти – то давай діставай з рюкзака сухпайок та відкривай його. Вчора я тебе годувала, – сірі оченята знов хитро зблиснули, – тож сьогодні твоя черга! Там є маленька м’яка пляшечка, в ній рідина малинового кольору – це тонізуючий напій. Його одразу давай мені – а то я щось ні заснути, ні прокинутись не можу, не люблю таке відчуття.

– Не звольте хвилюватись, міледі! – весело відповів Кель. – Сніданок буде подано з хвилини на хвилину!

– Давай вже, шляхетний сонценароджений…

* * *

Покінчивши зі сніданком, Міра розстелила на землі шматок шкіри (рештки розірваного Келевого рюкзака) і ножем почала вирізати на ньому схему.

– Дивись, промінчику. Ліс далі рідшає, а потім – взагалі скінчиться. В нас є два шляхи – йти південніше, ближче до гір, або рухатись лісостепом. В горах водяться віверни та інші тварюки – але від них можна сховатись: я майже відновила свої магічні здібності, тіньову сферу кілька хвилин втримаю… До речі, в тебе як з твоєю магією? Один раз вийшло, може, вийде знову?

– Та ні, – збентежено похитав головою Кельміраель. – То в мене якось само собою вийшло… Я це не контролюю. Мене не вчили керувати джерелом.

– Ясно, – зітхнула ельфійка, – отже, ніяк. Так от, про гори… Хижаки – це одне, але в місцях, де на поверхню виходять тунелі, можна зустріти сіру шушваль, тобто дуергарів, або моїх одноплемінників. Від них нам не сховатись.

Вона накреслила на схемі ще кілька ліній.

– Лісостеп я не те щоб добре знала – але колись мати показувала мені тактичну мапу, і я трохи пам’ятаю, в яких місцях там є гаї та зарості. Якщо дотримуватись маршруту – зможемо довго не затримуватись на відкритому місці, і нас буде складніше помітити.

– Як скажеш, – потис плечима Кель. – Я взагалі в цих місцях не орієнтуюсь.

– Значить, підемо лісостепом, – подумавши, вирішила ельфійка. І, піднявши голову, уважно подивилась на нього. – Ти взагалі як почуваєшся, промінчику? Йти зможеш? Ми могли б ще відпочити день, може, навіть до руїн повернутися – яке не яке, та укриття. Але…