Засідка

– Треба йти, – промовила Міра, розсіяно крутячи в руках порожню упаковку від сухпайка. – Десь на днях можемо рушати.

– Гадаєш? – недовірливо запитав Кель. – Тобі вже краще? Як почуваєшся?

– Фізично – добре, – зітхнула ельфійка. – Магічно – не дуже… Джерело ніби заново ініціюється, майже нічого не можу. Я б ще почекала – але ми й так тут засиділись. Це Сіра Смуга, невідомо, хто сюди завтра забреде. Тож, – її обличчя повеселішало, а в сірих очах майнули знайомі бісики, – починай збирати речі… промінчику!

– А чого я? – здивувався ельф.

– Ну а хто? – темна зробила великі очі. – Явно ж не я. Я тендітна слабенька дівчина, це ти в нас мужній і сильний чоловік… Адже так, світленький? Я не помилилась?

* * *

– Ну що, я готова, – Ельмірена застібнула рюкзак і плавним рухом закинула його на плечі.

– Нарешті, – всміхнувся Кельміраель. Одразу ж прикусив язика, та було запізно.

– Промінчику, – проникливим голосом, повним типово темноельфійської іронії та глузування, вимовила Міра, – жінка ніколи не запізнюється. Вона витрачає рівно стільки часу, скільки їй потрібно. А якщо в тебе нетерплячка, то міг би за цей час, наприклад, перевірити, чи все узяв… Адже все?

– Все, – буркнув Кель, вже шкодуючи, що зайвий раз відкрив рота.

– Ну то ходімо! Скільки тебе чекати можна?

* * *

Зібрались вони зосвіта – аби до вечора подолати якнайбільш довгу відстань. Кель набив обидва рюкзаки усім, що в дорозі могло згодитися – переважно сухпайками та водою. Міра, подумавши, кинула собі в рюкзак ще сірий костюм, в якому ходила, поки сохнули випрані речі. Не згодиться як запасний одяг – то на ганчірки якісь піде.

І, звісно, припасувала на пояс аптечку.

Дві ковдри, знайдених у спальних кімнатах, змотали у скатки та прив’язали до рюкзаків.

І наостанок, притягнувши зі складу ящик, ельф дістався до стелі у коридорі та відколупав кинджалом один з освітлювальних артефактів. Так, це виявились саме артефакти – простенькі, проте довговічні. Ця штука теж мала стати в нагоді – раніше, щойно сутеніло, їм доводилось одразу спинятись на привал.

Сонячні ельфи – суто денні істоти. Якщо іллітірі відмінно бачать у темряві і дуже погано – при сонячному світлі (принаймні поки не звикнуть очі), то тель-квесір, навпаки, навіть у сутінках почуваються мов сліпі котенята. Звичайно, якщо конкретно взятого ельфа надовго помістити у темряву, то очі поволі адаптуються… Проте часу на це треба чимало.

Ніби й небагато всього – та, тим не менш, збори затягнулись майже до обіду.

Врешті, можна було рушати.

* * *

Закинувши на плечі рюкзаки, обидва ельфи рушили до виходу. Кель піднявся сходинками угору, нахилившись, подав руку Мірі. Ельфійка посміхнулась, проте допомогу прийняла. Вибралась назовні – і одразу з примружила очі: яскраве сонце заливало галявину, де був вхід до бункера.

– Йой… Ходімо звіси швидше. Кудись у затінок…

– Не поспішайте, дрібненькі, – пролунав у повітрі холодний глузливий голос. – Ви вже прийшли.

Вони з’явились нізвідки – немов зіткались із тіней, що їх відкидали дерева. Троє темних. Двоє, вочевидь, воїни – червоно-чорні обладунки, криві мечі на поясі.

І жінка. Зовсім не схожа на Міру – навіть якщо відкинути різницю у віці. Біле, як сніг, волосся, яскраво-червоні очі, на обличчі, немов виточеному з каменю, застиг презирливо-високомірний вираз. Золоті татуювання у вигляді павуків на щоках. На поясі – згорнутий батіг, схожий на клубок живих змій. Направду живих – бо голови ворушаться.

Батіг, татуювання… Кель пригадав малюнки зі старих книжок. Жриця Ллос! Вона була одягнена у чорно-золоту сукню, настільки відкриту, що ельф неодмінно б засоромився – якби йому не було до біса страшно.

Через це в першу мить він просто застиг на місці. І лише потім – отямився і второпав, що треба рятуватись.

– Міра, тікай! – і сам рвонув вперед. Та недалеко – один з воїнів міцно вхопив його правою рукою за лікоть.

Ельмірену ніхто не тримав – але вона й не поспішала тікати. Стояла, вивчаючи своїх одноплемінників чіпким поглядом, в якому змішались і страх, і ненависть, і презирство, і ще бозна що.

– Оце так, – жриця, похитуючи стегнами, рушила вперед. – Шукали рейдерів з поверхні, що нападають на наші каравани, а знайшли он кого! – підійшовши до Міри, вона узяла її двома пальцями за підборіддя, змусивши підняти обличчя догори, пильно зазирнула в очі. – Отже, це ти, дрібна нікчемо. Це ж треба, змогла вижити! Ще й позбулась хвороби… А, ну звісно, – вона скривилась, помітивши аптечку на поясі у дівчини. – Штучки наземників… Ще й злигалась з якимось світляком, – чіпкий крижаний погляд червоних очей зупинився на Келі, уважно вивчаючи його. – Ще й не просто з якимось, а з тель-квесір… Не знищили ми вас тоді, а шкода.

– Руки короткі, – бовкнув Кельміраель, сам здивувавшись своїй сміливості. І одразу ж отримав від одного з темних важкого запотиличника.

– Твоєї думки ніхто не питає, сонячне поріддя, – зневажливо кинула жриця. Потому знов повернулась до Міри. – Ну що. Коли вже Богиня дала тобі шанс вижити – пропоную прислужитись їй та народу. Бачу, ніж в тебе є… – вона вказала пальцем на Келя. – Вбий світлого. І можеш повернутися додому. Займеш гідне місце серед нас…

– Не дочекаєшся, божественне стерво, – процідила крізь зуби Ельмірена.

Жриця вдарила дівчину по обличчю – коротко, без замаху, але сили удару вистачило, аби та впала на землю. Гострі, мов леза, нігті лишили на лівій щоці криваві сліди.

– Богохульство – гріх, – байдужим голосом промовила служниця Ллос. – Що ж, Богиня давно не отримувала доброї жертви…