Бункер

Тепер вони рухались ще повільніше. Зілля допомогло – проте лиш частково. Ельмірену знов почало лихоманити, і сама вона йти вже не могла – навіть спираючись на ціпок.

Тож замість ціпка триматись їй тепер доводилось за Келя – лівою рукою обхопивши його за шию, а правою – спираючись на його зігнуту в лікті руку.

От тепер ельф напрочуд уважно дивився під ноги – і за себе, і за темну. Вона ледь рухалась, варто йому або їй об щось спіткнутись – падатимуть обоє.

Думки роїлись. Кель не уявляв, що робити далі. Якщо Мірі не стане краще – вони з цього лісу не вийдуть. Варто було знайти якесь бодай більш-менш безпечне місце, де можна буде розвести великий вогонь, дати дівчині зігрітись, змішати знов зілля – може, в більшій пропорції… Аби хоча б збити жар.

А то йому вже самому ставало гаряче. Хоча, можливо, не лише через це…

Не маючи можливості нормально стояти на ногах, ельфійка практично висіла на ньому, притулившись усім тілом. Кель щосекунди відчував її тепло і ледь відчутний, але постійний запах лавандового масла, яким пахла її темна шкіра – завжди, навіть незважаючи на поневіряння лісом і неможливість нормально доглянути за собою.  Така близькість бентежила й плутала думки, не даючи зосередитись на дійсно важливих наразі речах і змушуючи думати геть не про це…

– Промінчику, – Міра ледь говорила, але навіть у такому стані в її голосі вчувались веселі нотки, – я прямо вухами чую, як в тебе серце калатає. Що таке? Тобі важко? Я можу спробувати йти сама.

– Ні-ні, – Кельміраель рішуче замотав головою. – Мені нормально, не переймайся.

– Зупинись-но на хвильку, – схиливши голову набік, вона пильно подивилась йому в очі. – Слухай, невже ти мене АЖ ТАК соромишся?

– Хто тобі таке сказав… – ельф відвернувся в інший бік.

– Я собі таке сказала. Щойно, – темна через силу посміхнулась. – Чи ти думаєш, я нічого не помічаю…

– Попереду щось є, – хлопець був безмежно радий можливості змінити тему. – Якийсь просвіт між гілками.

Дерева розступились, відкривши поглядам блукачів невелику галявину. Дерева зусібіч щільно обступили її і накрили згори шатром тісно сплетених гілок – якби Кель та Міра не вийшли просто на неї, то могли б і не помітити.

В самому центрі галявини височів маленький пагорб… Рукотворний, вочевидь. Може, і не виглядав би таким – але на його рукотворність явно вказував вхід, перекритий добряче перекошеними, збитими з дебелих дубових дощок дверима. Колись вони були прикидані дерном та гілками, але зараз це все було безладно розкидано навкруг.

– Це що? – здивувався Кель. – Якесь житло? Тут, у цій глушині?

– Це бункер, – заглядаючи йому через плече, аби роздивитись невідому споруду, тихо відповіла Ельмірена. – Сіра Смуга не безлюдна, промінчику. Тут знаходять собі притулок ті, кому більше ніде не знайшлось місця – злодії, работорговці, жерці всяких особливо мерзенних культів. Весь цей набрід час від часу воює між собою, а іноді альянс або імперці влаштовують рейди і зачищають тут усе. Тому вони будують собі укриття… Але це, схоже, порожнє – інакше хоча б двері були замасковані.

– Як думаєш, може там бути щось корисне? – поцікавився ельф.

– Я б сильно не сподівалась. Якщо господарі пішли – мали б вигребти все корисне. Але тут можна знайти прихисток на якийсь час… треба глянути.

– Ну то ходімо.

Діставшись входу у підземну споруду, Кель обережно нахилився і допоміг Мірі сісти на траву. Сам – рушив до дверей.

– Я піду першим.

– О, так, мій герою! – розвеселилась ельфійка. – Це ж не я з нас двох – іллітірі, і можу бачити в темряві.

– Якщо навіть не зважати на те, що ти ледь ходиш, – не лишився в боргу хлопець, – тут ми без твого темнобачення зможемо обійтись. Там щось світиться – я крізь щілину у дверях бачу.

– Світло? – недовірливо спитала темна. – Невже хтось є?

– Не думаю. Двері зламані… І слідів біля входу ніяких немає, все травою поросло.

Перекошені та зірвані з петель двері нормальним способом не відчинялись, і Келю довелось докласти неабияких зусиль, аби відсунути їх. Тель-квесір взагалі не вирізняються фізичною силою – що вже там говорити про підлітка, чий організм ще не повністю розвинувся і не зміцнів достатньо.

Нарешті, змучившись та спітнівши, ельфу вдалось таки впоратися з важезною дерев’яхою. Присівши навпочіпки і тримаючи напоготові кинджал (скоріше задля підтримки духу, ніж сподіваючись, що він чимось допоможе), він зазирнув у напівтемний прохід.

І одразу ж відвернувся, затуливши обличчя рукавом. Знизу пахло іржею, пилом та ще чимось, солодкуватим і дуже неприємним.

– Ну, що там? – цікавість змусила Ельмірену зібратися з силами, звестись на ноги і сяк-так дійти до входу. – О, пахне кров’ю, – вона зморщила носик, але все ж відреагувала на запах не різко, як її попутник.

– Тут – сходи, – відповів Кельміраель. Прикривши обличчя коміром плаща, він обережно спустився на кілька сходинок вниз. – Обережно, тримайся за мою руку.

– Так переймаєшся за мене, – хихикнула ельфійка, але за простягнуту долоню взялась – самій спускатись сходами їй було важко.

Перед їхніми очима постав довгий коридор з кількома дверима. Тьмяно-зелене світло випромінювали невідомі пристрої, закріплені під стелею – може, артефакти, що досить довго тримали заряд, а може, лампи, заповнені якоюсь сяючою речовиною. Міцні стіни – з мореного дуба і, схоже, укріплені рунами. Руни, правда, навряд чи працювали – бо не світились ні візуально, ні в магічному зорі. А на стінах – сліди.

– Тепер ясно, чому бункер порожній, – замислено стиснувши губи, Ельмірена уважно озиралась навкруг. – Його штурмували, тут був бій. Ось ці штуки на підлозі – гільзи від вогнепальної зброї наземників. Мама колись показувала мені такі…