Загроза з небес

Ліс ставав дедалі густішим.

Кущі подекуди сплітались у непрохідну стіну. Кинджал Кельміраеля погано підходив для прорубування шляху крізь такі чагарі, тож доводилося обходити. Оскільки Ельмірена досі йшла поволі, спираючись на палицю (її стан, цілком очікувано, не змінився на краще) – швидкість їхнього просування впала майже до нуля.

Плюс був у тому, що в таких місцях майже не водилось великих хижаків – їм теж було незручно тут пересуватись. Мінус… ну, мінус очевидний.

– Щось я вже замахався різати ці кущі, – опустивши руки, Кель зупинився перед черговим непролазним сплетінням гілок.

– Терпи, промінчику, – Міра, користуючись нагодою, прихилилась до дерева, аби трохи відпочити. – Як там у вас кажуть? “Перші Чародії терпіли і нам веліли”.

– В нас так не кажуть…, – хлопець посміхнувся. – Пелюсточко.

– Я ж сказала, не називай мене так!

– Тоді припини називати мене “промінчиком”.

– Ага, ще чого захотів…

– Тсс! – ельф притулив вказівний палець до губ. – Я щось чую.

– Ооо! – обличчя Ельмірени набуло єхидного виразу – темна осідлала свого улюбленого коника. – Світленький знову щось почув. Цікаво, що там цього разу – струмочок чи знову кущик? Чи, може, білка?

– Та тихо ти!

Тепер прислухались обоє. Звук нагадував гучне тріпотіння тканини. Ніби білизна, що сушиться на мотузці в сильний вітер. Або знамено розвивається. Або…

Або крила.

А потім небеса розірвав вереск – тонкий, оглушливий і надзвичайно мерзенний.

– Ховаємось! – Міра присіла під деревом, намагаючись злитись з тінню від густого листя. – Йди сюди, швидше!

– Що це? – Кель, притулившись до стовбура, присів поруч.

– Віверна, – тихо відповіла ельфійка. – Вони живуть у горах, але іноді залітають на Сіру Смугу. Жителі півночі біля своїх кордонів їх винищують – дронами або бойовою магією. Підземним народам вони не страшні. А тут – почувають себе як вдома…

Ляскання крил наближалось.

– Ллос його забирай! Вона з такої відстані наші аури побачить… Сядь ближче!

– Та я… – знітився Кель.

– Промінчику, зараз невдалий час бентежитись! Так треба. Інакше я не зможу нас обох прикрити.

Ельфійка напружилась, заплющивши очі. Витягнула долоні перед собою.

– Ну ж бо, джерельце… Давай… Зовсім трішки… – її пальці тремтіли, темно-вишневі губи стислись в одну тонку лінію.

Темна сфера вкрила їх обох. Вони проявилась спочатку ледь видимою тінню, але щомиті густішала – і, врешті-решт, пітьма стала непроглядною.

Кель перестав бачити будь-що. Всі відчуття звелись до шорсткого стовбура дерева за спиною, тяжкого Міриного дихання, що лунало поруч, та її плеча – на диво гарячого.

Ляскіт важких шкіряних крил якийсь час лунав просто над ними, потім – почав поступово віддалятися.

Сфера розвіялась.

– Нарешті полетіла, – полегшено видихнула Ельмірена. І одразу ж, втративши свідомість, повалилась набік.

Кель ледь встиг її підхопити.

– Міра? – він спробував поплескати її по щоках, потрусив за плече. – Міра! – жодного результату.

Схилився, прислухався – серце билось, проте ледь відчутно. Торкнувся чола – воно горіло. Невідома хвороба темної до цього проявлялась помірно, та варто було їй спробувати витиснути з себе бодай краплю чарів – і реакція ослабленого організму була негайною.

Ельф не на жарт перелякався. Що робити? А ну як вона отак і помре, на руках у нього?

– І треба була тобі та магія! – так-сяк діставшись правою рукою до сумки, почав судомно в ній нишпорити. Намацавши тримач з зіллями, висмикнув його, почав переглядати склянки. Що ж їй дати? Що може допомогти?

Зілля, що збивало жар, було рідкісним і не надто популярним серед тель-квесір. Сонячним ельфам була майже не страшна застуда, як і більшість поширених серед зовнішників хвороб. Але позаяк лихоманка була одним з симптомів магічного виснаження – зіллям таки іноді користувались. Кель поняття не мав, як воно опинилось у нього в сумці – скоріше за все, алхімік дав дядькові стандартний набір.

Відклав убік флакон з рожевим зіллям – жаропонижаючим, кинув поруч зелене цілюще. Намацав у сумці похідне мідне горнятко, потім – пляшку з водою, зубами відкоркував її. Руки тремтіли від хвилювання, він мало не впустив пляшку, насилу встигнувши в останню мить зловити її.

Додавши в посудину по кілька крапель з обох флаконів, розвів усе водою. Обережно припідняв голову ельфійки. Пити вона, поки непритомна, не зможе, але можна й без цього обійтись. Змочивши рідиною пальці, помастив їй губи. Потім – лоб і скроні. Повторив усе кілька разів.

За кілька хвилин Міра отямилась. Злизала язиком залишки зілля з губ, скривилась – на смак то був далеко не мед. Закашлялась і, врешті, розплющила очі.

– Промінчику, – її голос був хрипким та кволим, проте в ньому прекрасно відчувались вкрадливо-запитальні інтонації. – Поясни мені, будь ласка, чому ти тримаєш мене на руках.

Кель уважно подивився на неї.

– Мабуть, тому, – пояснив, посміхаючись, – що ти на них успішно впала. Добре, що я встиг зловити, могла б ще й забитись… – підніс до її губ чашку з залишками розведеного зілля. – Пий. Стане легше.

– Гидота, – поморщилась Ельмірена, але все ж випила – швидко, одним ковтком. Спробувала піднятись, але одразу ж знесилено відкинулась назад. – Допоможи стати на ноги, промінчику.

– Ти виснажена, тобі краще відпочити…

– Потім відпочинемо, – ельфійка замотала головою. – Ми надто наблизились до гір, а там водяться істоти, куди небезпечніші за віверн. Треба рухатись ближче до північного краю лісу.