Дорога на схід

Суха гілка тріснула під ногою. Гучно, лунко – здавалось, це мали почути аж на іншому краї лісу.

– Молодець, промінчику, – уїдливо промовила Ельмірена. – Якщо ти хотів скликати до нас усе живе, що є в цьому лісі і що може нами зацікавитись – то оце саме воно. Під ноги дивитись не пробував?

– Я дивлюсь, – зціпивши зуби, відповів Кель. – Мені складно дивитись і під ноги, і вперед.

– Як ти досі живий, з твоєю-то увагою? – не вгамовувалась ельфійка. – А, ну точно – ти ж зі своєї Колисочки носа ніколи не висовував, а там обережність не потрібна.

– Звідки тобі знати, що і як в Колисці, – пробурчав хлопець. Продовжувати розмову не було жодного бажання.

Вони блукали лісом другий день, і ельф вже не міг сказати, що гірше: те, що він опинився в якісь глушині, бозна як далеко від рідного дому, чи темна, яка нізвідки звалилась йому на голову.

Йшли вони повільно. Тоді, при першому погляді на ауру Міри Кель таки мав рацію: ельфійка була хвора, і одним з симптомів була хронічна слабкість, тож нормально пересуватись вона не могла. Зілля, які мав сонячний ельф у своїй сумці, зарадити не могли: ні цілюща рідина, розведена водою, а потім випита, ні універсальна протиотрута не дали жодного ефекту.

Він зрубав кинджалом достатньо пряму й довгу гілку, і дівчина використовувала її як ціпок, спираючись на неї при ходьбі. Та навіть в такому стані вона не замовкала, і її гострий язичок завжди був готовий пройтись по будь-чому, що Кель робив не так.

Не можеш розвести вогонь? Невдаха. Досі не вмієш користуватись магією? Дурко. Не вмієш тихо ходити лісом? Молодець, промінчику, з тебе вийде файна приманка. Оце її “промінчик” особливо бісило.

Подумки прокручуючи час назад, Кельміраель запитував себе – чи вчинив би він так само, знаючи, яке лихо збирається нав’язати собі в попутники? І по всьому виходило, що так. Його принципи й виховання не дозволили б покинути дівчину в біді. Навіть темну.

Та й, врешті, вдвох не так страшно… А ще – варто визнати, вона йому теж допомогла. Сам він навіть не зміг би зорієнтуватися, де опинився і куди йти, аби дістатись безпечного місця.

До того ж, попри всі її кпини та нестерпний характер, з Мірою точно не було нудно. Мимоволі Кель порівнював її з своїми співвітчизницями – сонячноельфійськими дівчатами з центрального селища. Всі вони, як одна, були життєрадісними, веселими та безмежно позитивними… І всі – схожі одна на одну. Раніше він навіть не звертав на це уваги.

* * *

Ельмірена не знала – чи плакати їй, чи веселитися. Сонячний був просто взірцем безпорадності.

У Підземеллі він би й дня не прожив. Хіба що його вподобала б якась жриця… в якості іграшки. Але тоді краще вже померти одразу, ніж так втрапити.

Особливо доставляв емоцій – змушуючи і сміятись, і відверто дратуватись, з огляду на ситуацію – його одяг. Це ж просто втілений шматок сонячного світла, який за милю видно… І навіть якщо зняти плащ – під ним ті ж самі кольори.

Добре, що більшість хижаків тут, схоже, нічні, а на когось двоногого й розумного їм поки щастило не натрапити.

Історія про те, як він зі своєї схованої за бар’єром Колиски потрапив у зовнішній світ – взагалі окремий випадок. Просто ходив подивитись на край і впав з нього… Почувши це, ельфійка довго й заливисто сміялась, а коли нарешті змогла зупинитись, то відверто заявила:

– Ну ти й невдаха.

Хлопець у відповідь набурмосився і цілий день не розмовляв з нею.

Оці його образи на кожнісіньке дурне слово теж неабияк веселили. Це було навіть по-своєму мило…

Взагалі, світлому неабияк пощастило, що на шляху йому трапилась саме Міра, а не ще хтось з її одноплемінників. Не спілкуючись майже ні з ким, окрім власної родини, дівчина мала свої погляди на навколишню реальність і не встигла перейняти більшість загальноприйнятих серед іллітірі принципів – ненависть та зневага до решти розумних істот, ворожість до всього, що знаходиться за межами рідного міста і ставлення до чоловіків, як до бруду під нігтями. Інша б на її місці однозначно сприйняла б цього сонячного хлопчика як ворога.

Втім, якщо подумати – їй пощастило також. Хтось інший на місці Кельміраеля просто добив би її там – ну або пройшов повз і лишив помирати, поранену й знесилену. А цей, ти диви, навіть допоміг…

А ще – вона раптом спіймала себе на думці, що геть забула про всі свої негаразди. І про хворобу, яка нікуди не зникла, а лиш частково відступила – чи від зміни клімату, чи з іншої причини… І про те, що додому вона, радше всього, вже ніколи не повернеться.

* * *

Дорогу перегородила магічна аномалія. Її побачив Кель – хоч користуватись чарами хлопець і не вмів, та магічний зір в нього давно вже пробудився.

Можливо, то була й не аномалія. Може, поставлена кимось пастка, а може, взагалі щось інше… Але чимось добрим енергетичний конструкт, що розтягнувся, мов павутина, поміж двох дерев – саме в тому місці, де був найзручніший прохід – точно бути не міг.

Міра небезпеки не побачила – вочевидь її недуг позбавив її магічного зору. В останню мить ельф схопив її за руку і шарпнув назад. Темна впустила свій ціпок, не втрималась на ногах і повалилась на нього, мало не збивши з ніг.

– Промінчику, ти геть здурів? – прошипіла вона, так-сяк повернувшись у вертикальне положення. – Я ж тебе просила – не чіпати мене зайвий раз!

– Там щось є, – Кель підняв з землі суху гілку і кинув вперед.

З гілкою сталось одразу кілька речей: вона спалахнула зеленим полум’ям, скрутилась абсолютно неприроднім чином, а потім невидима сила ще й розрізала її на декілька частин.

– Дикі чари, – з розумінням промовила ельфійка, спостерігаючи за процесом. – Словами не міг сказати? Обов’язково було мене смикати?