Ніч у лісі

Кель і незчувся, як почало сутеніти. А ще ж зовсім недавно був ранок…

З приходом темряви ліс сповнився звуками. Хтось ревів, гарчав, шкрябався, а когось, судячи з жалібного писку, саме в цю мить їли.

Сусідство з хижою рослиною вже не здавалось ельфу достатнім захистом від інших хижаків. Треба спробувати розвести вогонь – він має відлякати небезпечних істот. Та й прохолодно щось стає… До речі, про це.

Темна так досі й не прокинулась, лишаючись в тій самій позі – напівлежачи, спиною до дерева. Її легкий сарафан без рукавів геть не виглядав чимось таким, що могло зігріти в холодну ніч. Можливо, їй і так нормально – навряд чи у Підземеллі сильно спекотно, але…

Зваживши всі “за” і “проти”, Кельміраель скинув свій плащ. Потім довго збирався з духом – торкатись незнайомої ельфійки було боязко і чомусь при думці про це ставало дуже ніяково. Намагаючись бути як ніколи обережним, вкрив її плащем і підіткнув краї. Лишившись задоволеним результатом, зайнявся вогнищем.

Долаючи сонливість (сонячні ельфи – виключно денні істоти, і не спати вночі для них той ще виклик), зібрав з десяток сухих гілок. Не абищо, але зійде. Склав їх більш-менш правильним, як йому здавалось, способом… І в цю мить його горла торкнулась холодна сталь.

– А тепер розповідай, – прошепотів над вухом вкрадливий голос, – звідки ти такий узявся і навіщо я тобі здалась.

– Ось так ти вирішила віддячити за лікування? – здавленим голосом спитав Кель, боячись зайвий раз ворухнути кадиком – ножик в темної виявився на диво гострим.

Відчуття були двоїстими та неоднозначними. З одного боку, йому було страшно: те, що в темної стане духу перетяти йому горлянку, не викликало жодного сумніву. З іншого… Вона говорила йому на вухо, майже торкаючись його губами. Це збивало з пантелику, змушувало хвилюватись і плутало думки.

– Не заговорюй мене зуби, промінчику. Звідки мені знати, що в тебе на думці? Може ти мене работорговцям хотів здати, або іншій якій наволочі. Тому й зілля витратив.

– Я… я що, схожий на работорговця? Ти з мого вигляду вже мала зрозуміти, хто я.

– Я й зрозуміла, – погодилась ельфійка. Лезо вона так і не прибрала, – про тель-квесір я начувана. Ось це якраз і дивно – ви ж ніколи не покидаєте своєї Колиски.

– Це… вийшло випадково, – хлопець відчайдушно намагався зібратися з думками. – Я не мав тут опинитися. Слухай… прибери ножа, будь ласка. І відсунься трохи… мені незручно.

– Ой які ми ніжні! – голос темної просто-таки сочився отрутою. Але ніж вона таки прибрала, і Кель полегшено видихнув.

– От і добре, – вже трохи веселішим голосом промовив він. І абсоюлтно буденном запитав: – Їсти хочеш?

За спиною почувся здавлений кашель.

– От тепер я починаю вірити, що в тебе дійсно ніц дурного на думці не було. Свята наївність! Давай, що там в тебе є. Мені не завадить відносити сили…

Кель добув з сумки згорток з їжею. Розгорнув.

– Це що? – підозріло спитала ельфійка, підсідаючи ближче.

– Сонячні хлібці, – відповів Кельміраель, простягаючи їй один. – В нас це делікатес.

– Я й забула, що ви там через одного травоїдні, – скривилась вона. – Гаразд, давай свій коржик.

– Це не коржик, це… А, пусте, – у відповідь почулось лише натхненне хрумтіння.

Поки темна їла, Кель вирішив таки зайнятись вогнищем. Простягнув складені ковшиком руки над складеними гілками, зосередився… Нічого не виходило. Він спробував ще раз…

– Ти що там робиш? – здивовано спитала ельфійка, припинивши наминати хліб.

– Намагаюсь викликати свою внутрішню частинку Сонця, щоб розпалити вогонь. Мене ще,правда, цьому не вчили… Але кожному тель-квесір це доступно від народження, – ельф досадливо скривився. – Та чогось не виходить.

– Може, тому, – в голосі дівчини знову почулись нотки нищівної темноельфійської іронії, – що зараз ніч, промінчику?

– Що ти все “промінчик” та “промінчик”, – сердито пробурчав Кель. – В мене ім’я є. Я Кельміраель.

– Занадто складно.

– Можна скорочено – Кель.

– Ну гаразд, пром… Келю, – зі смішком відповіла темна. – Я Ельмірена. Скорочено – Міра, та всяким світлим, які з’являються нізвідки, краще називати мене повним іменем.

– Як скажеш, – відсторонено промовив ельф, знову намагаючись зосередитись.

В нього майже вийшло. Він відчував, як сонячне світло тече в його крові, нуртує в жилах, збирається в один згусток… Та чогось не вистачало. Якоїсь дещиці. Зовсім трішки.

– Яка саме літера у слові “ніч” тобі незрозуміла? – ельфійка підійшла ближче. – Ти дарма мучишся. Дай-но свій кинджал.

– Навіщо?

– Треба. Не бійся, не заріжу… Для цього в мене свій є.

Вона кинула зверху на сухі гілки шматок тканини, і Кель з подивом впізнав у ньому уривок свого плаща.

– Гей!

– Не шуми. Без цього ти вогонь не розведеш.

Орудуючи лезами двох ножів, після кількох спроб їй вдалося висікти іскру, і тканина затліла.

– От і все. Тепер – роздмухуй. В мене зараз на це немає сил.

Сухі гілки швидко розгорілись.

– Раджу поспати, – порадила ельфійка. – На світанку треба звідси вшиватись. Я вже більш-менш можу йти… Ми на самому узліссі, і вхід до Підземелля зовсім близько.

– Так це ж добре, – не зрозумів Кель. – Ну, для тебе. Можеш повернутися додому…

– Що б ти розумів, промінчику… – в голосі темної почулась гіркота. – Це довго пояснювати, але додому я повернутись не можу – мені, навпаки, варто бути якнайдалі звідти. Тож треба йти на схід, а потім повернути на північ. Там міста степових ельфів, вони нейтральні…

– А чому не одразу на північ? Там кордони цивілізованих держав – Технократія, баронства… Там можна знайти допомогу.

– Світленький, – з удаваним співчуттям спитала Ельмірена, – ти головою не вдарився? Поглянь на мене. В будь-якій країні альянсу мене одразу ж вб’ють. А тебе – за компанію зі мною. Хоча, – вона посміхнулась, – ти можеш йти туди сам. Ніхто не тримає.