Вижити на поверхні

Світло було надто яскравим.

Ельмірена через силу розплющила очі… І одразу ж їх заплющила. Дивитись було боляче.

Вона була явно не вдома і взагалі не в Підземеллі. Власне, вона це й так знала.

Хоч весь цей час вона й виглядала так, наче була не при тямі – та насправді усвідомлювала й чула все, що відбувалось навколо. Тому знала, як батько пнувся зі шкіри, намагаючись знайти спосіб зцілити її. Шкода, що марно… В деяких випадках навіть магія безсила.

У ті рідкі моменти, коли хвороба відпускала, вона не казала йому нічого. Аби не знав, що їй відомо все про його страждання. Ті невеличкі проміжки часу, які вони могли розмовляти, краще було використати, аби просто побути разом. Поки така можливість ще була… Міра вже практично змирилась зі своєю долею – оскільки нікому в Підземеллі не під силу вилікувати її хворобу, то, схоже, все вирішено.

І, звичайно, вона чула розмову Лоракса з тією божественною лярвою – тож знала, що сталося. Її лишили на поверхні. На перший погляд – акт милосердя, а насправді – витончений спосіб страти. Темна ельфійка не виживе за межами Підземелля, особливо в її ситуації. Ні, вона багато чого знала та вміла, як на свої юні роки. Але вона – одна, слабка та знесилена… І з порожніми руками. Вдома лишились деякі речі, які могли б згодитися – бо ж бітько розпродав не всі материні трофеї. Декотрі пристрої, які доньці особливо подобались, він залишив. Але – все те лишилось вдома. А її й без того невеликі здібності до магії забрала хвороба.

Але, звісно ж, здаватись дівчина не збиралась.

Повернула голову набік, аби не дивитись в небо. Трохи перевернулась, напружила лікті і, докладаючи неабияких зусиль – ослабле тіло відмовлялося коритись – прийняла сидяче положення. Обережно, переборюючи запаморочення у голові, роззирнулась.

Небо було хмарним, і сонце світило не настільки яскраво, як могло б. Інакше ельфійка, скоріше за все, взагалі б не змогла розплющити очей. А так – нічого, можна дивитись… Згодом очі мають звикнути до світла.

Праворуч були гори. Там, мабуть, південь – бо бульшість тунелів, які сполучали володіння Дому О’Кхар з поверхнею, вели на північ. Ліворуч аж до обрію простягався степ. Попереду – тобто на сході – виднілась лісосмуга. Що було позаду, вона не бачила – обернутись, перебуваючи в сидячій позі, не вистачало сил. Але її то не сильно й цікавило – на захід їй точно не треба.

Сіра Смуга – нейтральна територія між узгір’ями та кордонами найближчих північних країн. Жити при здоровому глузді тут ніхто не буде – бо те життя триватиме до першого набігу Міриних одноплемінників, а далі – смерть або рабство. Та для усіляких шибайголів – розбійників, дезертирів та работорговців – це напрочуд підходяще місце. І з розповідей матері Міра знала, що найбільше цього наброду якраз на сході – там густі ліси, пагорби, руїни древніх міст та м’який грунт, в якому легше викопати підземний сховок. Є де облаштувати собі лігво й заховатися.

Отже, назад під землю шляху немає. Навіть якщо вона якимось дивом повернеться живою до міста – її просто вб’ють. І тоді всі зусилля батька, який проявив неабияку силу волі, щоб не суперечити наказу жриці, будуть марними.

На схід йти не варто, у степ – також. Значить, спробувати дійти до того лісу на сході… принаймні спробувати. Там хоча б яке не яке, а укриття від чужих очей.

Хтось на її місці, можливо, здався б і просто лежав тут, чекаючи, доки смерть звільнить від страждань. Та іллітірі змалечку вчили своїх дітей зубами й нігтями вигризати своє право на життя. Про дочку бойової чародійки і десятника годі й говорити.

Ельмірена спробувала підвестись – і її ліва долоня наштовхнулась на щось холодне. Поглянувши униз, вона підняла з землі невеличкий ніж, загорнутий у шмат пергаменту. На пергаменті елегантним почерком було виведено:

“Вважай це останнім актом милосердя, нікчемо. В крайньому разі зможеш себе прирізати.”

– С-стерво… – через силу прошипіла дівчина. Голос був кволим та тремтів.

Однак ніж може й згодиться. Вона обережно поклала його до кишені сарафану, перевернулась, стала спочатку на коліна, потім сперлась на одну ногу, на іншу – і таки прийняла вертикальне положення.

Йти було нестерпно важко. Шлях до лісосмуги, який у нормальному стані можна було б пробігти хвилин за десять, зайняв кілька годин. Кілька разів Ельмірена сідала на землю, аби перепочити. Потім – знайшла шматок сухої гілки і далі йшла, спираючись на неї.

Одне добре – чи то сонячне світло стало причиною, чи щось інше, та лихоманка поки відступила. Інакше вона б так і лишилась там лежати.

Опинившись під покровом лісу, ельфійка відчула себе трохи спокійніше. Провівши все життя у підземеллях, важко почуватися комфортно під відкритим небом. Перевівши подих, привалилась плечем до дерева.

Пекучий біль пронизав ліву ногу і змусив скрикнути. Абсолютно нешкідливий на перший погляд кущ двома гілками, повними неймовірно гострих і тонких голок, вп’явся в її кінцівку і намагався підтягнути до себе – туди, де поміж листям розкривався величезний, схожий на всіяну жахливими зубами пащу зелений бутон. В нього не виходило – жертва виявилась заважкою, але й вирватись було неможливо.

Сіра Смуга небезпечна не лише наявністю різного роду наволочі. Тут також повно монстрів, яких в цивілізованих місцях – будь то під землею чи на поверхні – завжди стараються винищити.

Удар палицею, яку Міра використовувала в якості опори, нічого не дав – гілки хижої рослини виявилися міцнішими, сухий шмат дерева просто зламався. Тоді вона згадала про ніж.

Лезо виявилось напрочуд гострим – кілька ударів перерізали обидві гілки. З останніх сил ельфійка віддерла їх від ноги і, впершись спиною в дерево, безсило сповзла на землю.