Іменем Богині!

Всередині витесаної у скельній товщі маленької кімнати панувала атмосфера смутку та приреченості, і зовсім не бідна та скромна обстановка була тому причиною.

Немолодий – навіть за мірками темних ельфів – чоловік сидів у кутку, дивлячись у підлогу немигаючим поглядом збляклих багряних очей. Білого волосся, що вільно спадало на плечі, минаючи гострі вуха, вже подекуди торкнулась сивина – хоч це й важко було помітити, не придивляючись. Натруджені вузлуваті долоні нервово м’яли відвороти потертої шкіряної куртки – чорної з червоними вставками.

На стіні висів меч у піхвах з дешевої, недбало обробленої шкіри та червоно-чорні обладунки з вигравіруваним на грудях срібним павуком – знак десятника міської варти.

Погляд чоловіка час від часу ковзав до протилежної стіни – там на ліжку лежала зовсім юна темна ельфійка. Прикрита ковдрою, вбрана в традиційний для іллітірі підлітковий одяг – червоно-чорний сарафан, чорні лосини та чорна ж натільна білизна. Невисокого зросту – на противагу більшості темних та ельфів узагалі. Волосся не біле, як в більшості одноплемінників, а м’якого світло-сірого відтінку. Очі теж сірі – хоч вони зараз були заплющені, та батько, безперечно, знав, якого кольору очі в його доньки.

Ідеальні пропорції тіла та плавні м’які риси обличчя. Дуже гарна… От тільки непритомна, і вже котрий день не подає ознак життя. І зблідла – сіро-блакитна шкіра стала кольором куди ближче до блакитного.

Життя не пощадило Лоракса. Отримавши протягом своєї служби безліч тяжких поранень та пройшовши крізь силу-силенну битв (у декотрих з них дивом вижив), він так і лишався десятником армії Великого Дому О’Кхар. Воно-то й не дивно, що чоловіку, та ще й без будь-яких магічних здібностей, у суспільстві іллітірі високо не злетіти… А він – так і лишився пилом під ногами вищих.

Острівцем щастя у сірій безпросвіті став свого часу шлюб. Озираючись в минуле, він і досі не міг зрозуміти – чому дружина обрала саме його, десятника-невдаху, коли їй досить було клацнути пальцями – і сотні куди кращих вишикувались би в чергу за право цілувати її черевики. Причому останнє – у найпрямішому сенсі. Це один з незаперечних законів Павучих Домів: жінка у всьому головна.

Іншим сплеском радості стало народження дитини. Ельмірена стала найдорожчим, що було в них обох у житті. Дівчинка не вирізнялась якимись видатними чарівними навичками, що не судило їй в майбутньому високо піднятись у касті магів або стати жрицею, зате мала нестандартну і дуже гарну, за мірками іллітірі, зовнішність. І, як виявилось згодом, напрочуд гострий розум.

Часу на догляд за малою та її виховання було катма, та удвох вони якось давали раду, вміло лавіруючи між сімейним життям та службовими справами.

А потім Меліраен загинула.

Вона була бойовою чародійкою та очолювала елітну рейд-групу Дому. У різні часи вони то бились з іншими темними – під час міжусобних воєн, то ходили в набіги на інші народи Підземелля – дуергарів, свірфнеблінів або мінотаврів. А потім – і на поверхню. Після того, як Велика Мати, послала б їй Богиня сто років нещасть, вв’язалася у війну проти клятого альянсу, най би чума скосила всіх його мешканців.

І – щоразу повертались живими. Тіні надйіно ховали воїнів іллітірі, а гострі зачаровані клинки та темна магія справно вражали ворогів. Тож Мел завжди поверталась додому, і не просто так, а з трофеями. Саме це згодом стало причиною того, що Міра, досягнувши більш-менш усвідомленого підліткового віку, не на жарт захопилась технологіями наземників. А потім, в міру можливості, намагалась в них розібратись – наряду з магією, яку з материної подачі почала вивчати дуже рано. Батьки не чинили перепон, але старались її захоплення не афішувати – жриці такого не схвалювали.

Тож, Мел та її бійці завжди повертались… Але і їх підвела вдача. Спускаючись у рідні тунелі, знесилені надзвичайно складним завданням, після якого довелось відступати з боєм, вони наштовхнулись на загін свірфнеблінів. Зазвичай миролюбні глибинні гноми цього разу пригадали темним всі лиха та нещастя, що ті їм принесли – в запеклій сутичці групу повністю перебили. Згодом розвідники знайшли у тунелях їхні рештки.

Раніше у відповідь на таке Дім посилав каральні загони, що вирізали та спалювали цілі ворожі поселення. Та поки тривала війна з наземниками – вільних сил не було. Мститись було нікому.

Лоракс розривався між домом та службою. Не мав навіть часу, аби як годиться відгорювати за коханою (а між ними дійсно було кохання – на противагу більшості темних, які зазвичай укладали шлюб виключно з корисних міркувань).

Біда одна не ходить – так кажуть люди з поверхні, та справедливе те прислів’я для усіх. Наче одного нещастя було мало – Ельмірена захворіла.

Як потім з’ясувалось – один з розвідників підхопив на поверхні якусь їхню хворобу, від якої темні ельфи не мали імунітету. Може й навмисно його заразили – хтозна… В альянсу свої методи ведення війни. Одним словом – спалахнула епідемія.

Більшість хворих згодом померли. Деяких – хто був найбільш цінним для Дому – вилікували божественними закляттями жриці.

Міра, на диво, трималась. Але й краще їй не ставало – дівчинку нудило, лихоманило, вона постійно втрачала свідомість і часом могла по дві-три доби не повертатись до тями.

Він перепробував усе і благав про порятунок кого лиш можна. Аби оплатити їхню допомогу, розпродав усе цінне, в тому числі й майже всі воєнні трофеї Мел.

Звертався до чаклунів з Ель’Міраен – та класична магія виявилась безсилою проти чужинського недугу. Жриці Ллос, чия сила могла б зарадити, навіть не подумали б турбувати свою Богиню, аби вилікувати дитя з родини простолюдинів.

Ризикуючи життям, він навіть на кілька днів покинув столицю та помандрував до стоянки найближчого племені мінотаврів, аби попросити допомоги в їхнього шамана. Керн Криве Копито замислено похитав головою, посмикав кільце у носі і вимовив гугнявим голосом: