Злощасний камінець

Звісно ж, до дядькової поради Кельміраель не дослухався. Кому треба та нудна магічна етика та сидіння в чотирьох стінах, коли навколо стільки всього цікавого? Тож під ранок, щойно почало сіріти, зібрався й крадькома вислизнув з будинку. Для Сонячного Народу цей час – пора найсолодшого та найміцнішого сну, тож його ніхто не мав побачити.

З собою в сумку зібрав все необхідне: легкий перекус, воду та набір похідної алхімії – зілля на будь-який випадок. Як би він не нехтував Сандріеновими пересторогами, та геть дурним не був. Ззовні дійсно не так вже й безпечно, і статись може всяке, тож варто бути готовим.

На пояс – кинджал. Це не сонячний клинок, звичайна сталь, та може стати в нагоді. Плащ на плечі – жовтогарячий, в сонячній кольоровій гамі, як і все, що оточує тель-квесір у їх повсякденному житті. І, звісно, амулет на шию – маленьке сонце з вправленим у нього кристалом.

Амулет кожен тель-квесір отримує, щойно навчається ходити. Виготовлені, як і сонячні клинки, в лабораторіях чаромайстрів, амулети захищають своїх носіїв від згубних впливів – до певної міри, звісно. Кожен сонячний ельф відчуває свій амулет та може його знайти, якщо раптом загубить. А коли досягає зрілого віку та проходить посвяту, і амулет повністю інтегрується з аурою – то за ним тебе можуть знайти і співвітчизники, раптом станеться біда.

Непомітно пройти повз вартових на околиці для нього вже давно не було проблемою. Та й вартували ті абияк: центральному селищу загрожувати могли хіба що хижі звірі, які вже давно усвідомили, на кого можна нападати й куди потикатись. Як станеться раптом прорив – тварюки все одно сюди не встигнуть дістатися. А між собою діти Сонячного Народу звіку не воювали. Від кого боронитись-то?

Злодійкувато озираючись, Кель плавним рухом перестрибнув паркан і зник у заростях соняшників – яскраво-жовтих, майже в колір його плаща.

Дуже скоро селище, дахи якого вже починали золотитись у перших світанкових променях, лишилось позаду.

Він завжди ходив до краю острова різними шляхами, щоб не витоптувати стежок. А то знайдуть, почнуть знов сварити… Ну, тобто, сварити й так почнуть, але ж пізніше. Одним з дядькових аргументів проти походів за межі селища завжди була вірогідність просто заблукати – та жодного разу в Кельміраеля із цим проблем не було.

У хлопчика виявився вроджений хист до орієнтування. А зараз, коли він досконально вивчив місцевість від селища до західного краю Колиски, знайшов примітні орієнтири – можливість загубитися для нього зводилась до нуля.

Природа прокидалась. З кожним новим променем денного світила, що проникав крізь бар’єр, світ навколо оживав, повнився звуками та набував яскравіших кольорів.

Жалібне цвірінькання змусило хлопця звернути зі шляху. Маленький, ледь оперений горобчик випав з гнізда і відчайдушно голосив, тріпочучи незміцнілими крильцями та намагаючись повернутись додому. Безуспішно, звісно. Його батьки схвильовано нарізали кола угорі.

Кущами до пташеняти вже підкрадалась лисиця, з цікавістю принюхуючись. Та, завидівши двоногого – сердито дзявкнула й втекла.

Кель спритно підліз на дерево та закинув горобця назад до гнізда, після чого рушив далі. От вже ніби й недарма ходив – зробив дорогою добру справу. Хоча дядько таких виправдань, звісно ж, слухати не стане.

За кілька годин від дістався скельної гряди, що тягнулась з півночі на південь рівно по самісінькому краю острова. Відшукав знайдену тиждень тому стежку в кам’яному схилі, видерся нагору…

Ввечері, коли сонце заходило – звідси можна було бачити, як його промені проходять крізь бар’єр, змушуючи його переливатись усіма відтінками блакиті. Зараз, на світанку, краєвид був дещо іншим.

Перші промені висхідного сонця лишали на поверхні магічного щита яскраві плями кольору аквамарину, що таємничо мерехтіли, потому відбивались від нього і освітлювали синім західний бік скелі. Кель обережно переліз через гребінь і почав спускатися – там, унизу, він минулого разу примітив нівроку зручний карниз, на якому можна було з комфортом влаштуватись і спостерігати за сяйвом. Заодно й поснідати можна буде…

Скелі, буває, руйнуються. Від дощів, граду, інших природних процесів. І невідомо, чи то природа, чи сама доля вирішила так, що камінь, на який Кельміраель безліч разів до цього ступав, цього разу взяв та й відвалився. Ельф змахнув руками, стрімко розвернувся, намагаючись вхопитись та знайти опору – але хапатись вже не було за що.

Покинути Колиску можна різними способами. Перенестись сонячним променем; якщо не вмієш – тебе може перенести хтось інший; ну або ось так. Бар’єр не пропускає чужинців ззовні, проте назовні пропустить будь-кого. Ось тільки в такому випадку одному лиш Сонцю відомо, де ти в результаті опинишся.

Не встигнувши навіть скрикнути, юний ельф полетів униз і за кілька секунд розчинився в мерехтливому блакитному сяйві.