Розділ 9.2

Сяйво геть засліпило очі, Емілія навіть скрикнула у страху, проте водночас відчула прояв рідної енергії Світла… Вочевидь верховний бог Світла Люціарн забажав з’явитися особисто. За мить у потоках божественного сяйва на тлі безкрайнього неба виринула його грізна кремезна постать, оповита золотою мантією, зітканою з променів світила, по широченній спині струменіли мідні коси, закручуючись вогняними спіралями. Позаду Люціарна застигли п’ятеро його статних, золотокосих синів-ілюмінів, тримаючи напоготові довжелезні списи.  

— Ангро! — гнівно зревів бог, вихоплюючи з піхов палаючий жовтогарячим світлом меч. — Темні! Як ви посміли торкатися Світлої?! — зловісно розмахуючи зброєю, здіймав у небі чергові хвилі сліпучих спалахів потужної магії. — Ангро, ти чуєш мене?! Не сховаєшся від мене у своїй триклятій безодні! Я вас всіх знищу! Всіх! І твого жалюгідного правнука, це поріддя темряви! — його очі навіть на відстані палали, мов вогняні безодні. — Виходь, боягузе! Я оголошую тобі війну!

Звісно, Ангро ніколи не був боягузом. Звелівши Девалрі залишатися в безодні, за кілька секунд зірвався чорним вихором, вириваючись у світ смертних разом з численним загоном озброєних демонів. Володар Темряви розумів, що не уникнути битви з амбітним богом Світла.

— Гадаєш, я боюся тебе, Люціарне?! — лютий голос Ангро розносився ударами грому. На відміну від Люціарна, темний бог не мав при собі зброї, натомість тримав напоготові потужний бойовий артефакт, гострокінцевий скіпетр з чорного сплаву, що лиховісно мерехтів багряними іскрами. — Так, мій правнук припустився помилки, коли затягнув смертну в безодню, але ніхто й гадки не мав, що вона Світла! Насправді це твоя провина, Люціарне! Ти дозволяєш своїм ілюмінам зваблювати смертних жінок, а у їхніх нащадків навіть магія не завжди прокидається! Та навіть я, Володар Темряви, не дозволяю собі такого свавілля, такого грубого втручання у світ смертних!

— Ти заздриш мені, Ангро?! Заздриш, бо смертні надають перевагу Світлим?! — схоже, впертий Люціарн не зважав на звинувачення, оскільки завжди був впевнений у власній правоті. — Смертні ненавидять вас, темних! Ненавидять тебе і твої поріддя! Як бачиш, на вашу честь не звели досі жодного храму й поклоняються лише мені, світлому богу!

— Смертні не розуміють, що Світло і Темрява насправді нероздільні! Світло і Темрява, що походять з енергії Вічності! — Ангро намагався втлумачити Люціарну цю істину. — І якщо зникне Темрява, яку всі так ненавидять, то порушиться баланс енергій всесвіту, а це призведе до загибелі цивілізації смертних! Як же прикро, що ти відмовляєшся це прийняти, жага влади геть засліпила тебе!

— На відміну від вас, темних, я не викрадаю смертних! — не здавався Люціарн, кинувши обґрунтоване звинувачення, бо у цьому разі йшлося про Емілію. — Ви посміли викрасти дівчину, яка виявилася Світлою! Носительку моєї божественної сили! Я відчув її магію, яка прокинулася у вашій безодні! Ба більше, ця дівчина — донька одного з моїх ілюмінів! — змахнувши мечем, протнув сяйво магічними потоками, що враз потяглися до заціпенілої Емілії. — Ось вона, моя Світла! — зрештою, остаточно відчув сутність Емілії й за мить грізне обличчя Люціарна перекосилося від люті. — Що?! Твій жалюгідний темний правнук осквернив її?! Розділив з нею ложе?! Яке блюзнірство! Він наділив Світлу частиною вашої мерзенної магії! — звісно, відчув в Емілії енергію темних, що з’явилася після єднання з Ейварном. — Ні! Це неприпустимо! — ревонув, мов навіжений. — Ви зіпсували сутність Світлої, перетворили її на бруд, на непотріб! Навіть смертні вважатимуть цю дівчину проклятою! Я не дозволю, щоб моя божественна енергія межувала з вашою, темною! — без подальших пояснень спрямував вістря зброї в бік Емілії й за мить випустив потоки смертоносного магічного вогню, обрушуючи на нещасну дівчину. Її останній розпачливий крик потонув у сліпучому сяйві, а опісля Емілія безслідно зникла, на бруківці алеї залишилася лише купка попелу. Як виявилося, Люціарн міг бути й жорстоким. Навіть нещадно спопелив Світлу, аби знищити в ній частину темної енергії.

— Ні! — над маєтком прокотився оглушливий рев Ейварна. — Ні! Моя Емілія! — з липким жахом втупився в купку попелу, відмовляючись вірити в те, що дівчини більше немає. Пекучий біль обрушився з такою силою, що Молодший Володар незчувся, як зірвався вихором. Протинаючи потоки світлої магії чорною імлою, кинувся до ненависного Люціарна з єдиним бажанням поквитатися за смерть дівчини, та чи міг протистояти могутньому богу Світла самотужки? Звісно, цієї жахливої миті Ейварн не думав про наслідки, як і про власну смерть. Усе відбулося блискавично, навіть Ангро не встиг втрутитися…

— Жалюгідний темний! Не смій навіть наближатися! — розмахуючи мечем, неабияк розлючений Люціарн протнув чорний вихор струменями божественного вогню. Звісно, Ангро разом з демонами кинувся захищати дорогоцінного правнука, але зумів висмикнути з руйнівних потоків Люціарна лише залишки темної енергії Ейварна. Та й ті за мить розчинилися у Світлі, безслідно зникаючи з невідворотною смертю Молодшого Володаря.