Глава 9

— Ти… — зронивши ледь чутно, Емілія навіть не обернулася до Ейварна, який застиг за її спиною майже впритул. Вона відвела погляд від дзеркала, не бажаючи споглядати навіть відображення того, хто завдав стільки болю... Цієї миті дівчина не відчувала страху перед катом. Усі відчуття немов притупилися, змінюючись холодною байдужістю. Так, Емілія розуміла, що Ейварну відома правда, але що це змінить?  

— Я покарав кривдників… Олсі Свенстін мертвий, — його хрипкий шепіт відлунював із болем та розпачем невимовного каяття. Одержимий, засліплений жагою помсти, безжально мучив, кривдив ні в чому не винну дівчину. Ба більше, вона навіть кинулася захищати демоницю й сама постраждала від того смертного покидька, який мав намір її збезчестити! І чим він, Ейварн, кращий за Свенстіна? Якщо той вдавався до грубої сили, то він застосував магію навіювання, аби оволодіти полонянкою без перешкод… Ницість, яку ніколи собі не пробачить. Як же низько впав, охоплений гнівом та хіттю! Невже за триста років геть розгубив краплини людяності?

— Ти… Вбив містера Свенстіна… — Емілія й не сумнівалася, що Молодший Володар знищить підступного вбивцю. Так, Ейварн розніс вщент та спопелив навіть його маєток, залишаючи згарище.

— Він заплатив за все… — несміливо простягнувши правицю, він обережно торкнувся дівочого плеча, але Емілія, різко відсахнувшись, водночас обернулася до Ейварна та зазирнула йому у вічі. Боги, скільки ж там вирувало гіркого болю! Здавалося, навіть справедлива помста не притлумила той біль. Не досить того, що вже не повернути Аліріель, ще й Емілія стала його невинною жертвою. Ейварн розумів, що знищив її морально. Відчув це в згаслих, застиглих смарагдах, де зяяла холодна порожнеча.

— Чому… Чому ти справжнього вбивцю покарав відразу, а мене… Мучив? — голос Емілії зрадницьки здригнувся. — Чому не вбив мене відразу?! Чому ж так знущався, занурюючи в пекло?! Чому безжально розтоптав мою душу? Краще б відразу вбив… — в кутиках очей зблиснули рештки наразі невиплаканих сліз, які були для Ейварна гіршими за будь-яку руйнівну магію.

— Насправді не зміг тебе вбити… — він і сам до кінця не усвідомлював власних вчинків. Так, міг би вбити смертну ще в маєтку Малкольнів, коли знайшов на місці злочину, але якась сила спинила його. Хоч і засліпило люттю, але насправді чомусь не бажав смерті цій дівчині, вважаючи, що справедливим покаранням стануть її довічні муки, але… Натомість Емілія пробудила в ньому досі незвідані почуття, що у гніві вилилися проявами нестримної хіті.

— І що далі? — зазираючи у сірі вири, Емілія й сама неначе шукала відповідь на власне запитання. — Що мені далі робити? Де мені віднайти спокій? Оскільки я була… З тобою на ложі, смертні маги відчують в мені частинку твоєї темної енергії, опісля мене всі зненавидять, бо вважатимуть проклятою! На мене дивитимуться, мов на поріддя безодні, мов на твою іграшку! Чи стане хтось слухати про магію навіювання, за допомогою якої ти мене примусив?! Їм байдуже! Для них краще, щоб я згинула! — дівочий голос зривався на розпачливий крик, що водночас протинав Ейварна гострими лезами.

— Еміліє… — він вперше звернувся до смертної по імені й без звичної зневаги. — Я розумію, що ти ніколи мені не пробачиш, що марно навіть благати… Розумію, що власноруч створив між нами нездоланну прірву чорної ненависті, але… Якщо хочеш, можеш залишитися тут, у безодні… Зі мною… З власної волі… — Ейварн цієї миті остаточно усвідомив, що не бажає відпускати дівчину. Коли ж встиг до неї прикипіти? Можливо, після того єднання, коли пізнав на ложі? Хоч Емілія й перебувала під впливом його магії, але оманлива ілюзія її насолоди мимоволі торкнулася й серця Молодшого Володаря. Як же хотілося, щоб дівчина дарувала ніжність без клятої магії навіювання, але… Це неможливо. Ейварн усе зруйнував власноруч. Зранив її серце й душу, розтоптав. Між ними завше буде нездоланна прірва. — Залишайся тут… — прохрипів, благально зазираючи в дівочі очі. — Ти матимеш все, що забажаєш… Окремі покої, гарні вбрання, дорогоцінності й особистих служниць! Ти житимеш у розкоші, не знатимеш горя й нужди! Кожний твій наказ, кожна примха буде виконуватися беззаперечно, а я…

— Пропонуєш мені, Світлій, залишитися в безодні серед демонів? — у голосі Емілії ковзнула гірка іронія з часткою приреченості. — Попри все, я тут завше буду чужою, небажаною… Щомиті я відчуватиму загальну ненависть демонів. Гадаєш, мене радують блага безодні? Оті вбрання, дорогоцінності?! — нервово кивнула на урочисту сукню, що на мій красувалася. — Чи це вбрання, чи той грубий балахон… Яка різниця? Я стала лялькою, якій байдуже, що саме на неї одягнуть!

— Ні, Еміліє, ти не лялька… — втупившись в дівчину, Ейварн заперечливо хитав головою. — Насамперед, ти особистість. Зі стрижнем, з характером… Ти жива й неповторна! Хоч як раніше не бажав визнавати, але ти осяяла цю безодню, мов промінь, що дарує надію… Надію на щастя, на людяність… За винятком моїх рідних, я досі вважав усіх смертних ницими, жадібними, навіть жорстокими, але ти… — вперше Емілія помітила в парубочих очах обожнювання, хоч і з часткою невимовної гіркоти. — Ти змінила все… Змінила навіть мене, моє уявлення про смертних…

— Але ж… Якою ціною… — хоч Емілія відчула його щирість та немов побачила оголену душу, але пережитий біль буде довічною перепоною між ними. Біль, що притупив і її жагу до життя.

— Навіть з уламків можливо звести палац… — Ейварн спробував посміхнутися, але його губи лише нервово смикнулися. Чи насправді можливо звести з попелу зруйновану красу? Він розумів, що наразі від дівочої душі залишилося лише згарище, як від маєтку злощасного Свенстіна. Таке враження, наче руйнував усе, до чого торкався. — Скажи хоч щось, не мовчи… — шукав в її очах бодай натяк на якесь рішення. — Бажаєш залишитися тут? Чи хочеш повернутися у свій світ? Лише одне твоє слово…