Розділ 8.1

Емілія розплющила очі й враз здригнулася, відчайдушно сподіваючись, що усе досі пережите — лише моторошний сон, але до реальності повернув пронизливий, тривожний погляд сапфірових жіночих очей. Девалрі так і стояла біля ліжка, задумливо роздивляючись нещасну смертну. З жалем, із співчуттям. Володарка відчувала її відчай, її біль і страх.

— Не бійся, Еміліє, — мовила заспокійливо. — Більше тебе тут ніхто не скривдить… — торкнувшись дівочого чола, обережно прибрала золотисте пасмо. — Ніхто не посміє…

За спиною Володарки застигла струнка демониця Амаран, винувато опустивши голову. Емілія навіть побіжно відчула її страх. З пробудженням магії гостро відчувалися і емоції оточуючих.

— Амаран, — Володарка владним жестом покликала демоницю й та несміливо наблизилася, мовчки простягаючи сукню з зеленого атласу, розшиту візерунками з самоцвітів. — Твоє вбрання, Еміліє, — поглянувши на дівчину, навіть лагідно всміхнулася, але за мить її погляд скрижанів, як і голос. — Слухай мене уважно, Амаран, — звернулася вже до демониці. — Ти розчарувала мене, хоч досі завше виконувала усі накази… Ти поривалася напасти на смертну, хоч я й заборонила!

— Володарко… Я не знала… Есара сказала, що… — виправдовуючись, демониця боязко затиналася. — Есара сказала…

— Есару вже покарано! — різко відрубала Девалрі, спопеляючи поглядом знічену Амаран. — Вона ослухалася мене! Я їй звеліла не кривдити смертну, а двічі повторювати не звикла! Отож, я особисто «скупала» її в лаві! З її первозданної енергії створюватиму для себе іншу демоницю, більш слухняну!

Після цих слів Амаран помітно здригнулася, в червоних очницях застиг липкий страх. Авжеж, Есару спіткала жахлива доля… Насправді в безодні усіх демонів та інших істот створював Ангро, а демониць — Володарка, яка також їх і карала. Зазвичай її «творіння» були огрядними, страхітливими, непривабливими, аби випадково не зуміли звабити коханого й ненаситного Ангро. Авжеж, Девалрі ревнива! Серед усіх демониць вродливою була лише Амаран. Колись і вона не відрізнялася красою, але Володарка вирішила ощасливити улюблену демоницю та наділила вродою. Як відомо, Амаран вже давно божеволіла від Азазелло, а той вибагливий демон бажав для себе струнку красуню. Отож, Девалрі попрацювала над зовнішністю Амаран, аби Азазелло звернув на неї увагу. Зрештою, так і сталося.

— Що ж, Амаран, ти також не уникнеш покарання, — холодно й владно мовила Володарка. — Ти особисто прислуговуватимеш Емілії, виконуватимеш усі її забаганки! Бодай одна помилка — тебе спіткає доля Есари, зрозуміла мене?!

У відповідь демониця покірно і з острахом схилила голову. Так, їй доведеться прислуговувати смертній, яку ледь не вбила. Ба більше, та дівчина ще й Світла! В ній прокинулася магія, небезпечна для творінь безодні, демони бояться навіть наближатися до Емілії! Бодай один неконтрольований прояв її енергії — спопелить вщент!

Здавалося, дівчина й не слухала ті розмови. Охоплювало байдужістю та крижаною порожнечею. Вже не думала про майбутнє, про подальшу долю, бо злощасні пережиті події її зломили, мов тендітну гірку дерева. Емілія мовчки підвелася з ліжка. На щастя, вже почувалася краще, лише досі трохи паморочилося в голові. Амаран під пильним наглядом Володарки, вдаючись до магії, допомогла дівчині умитися та переодягнутися в принесену сукню, а брудний балахон Девалрі відразу спопелила.

— Тобі варто побути на самоті, — мовила до Емілії Володарка. — Впорядкувати думки та оговтатися від пережитого… Також поїсти не завадить, — вказала на арахніда, який застиг біля стіни, утримуючи на спині тацю з наїдками та напоями. Корнеліус… Дівчина відразу його впізнала. Зблиснувши кількома парами очей, істота задоволено завуркотіла, немов вітаючись з Емілією. — Насправді арахніди й парцалаки відчули твою приховану магію відразу, — Девалрі задумливо зітхнула, роздивляючись застиглу перед дзеркалом смертну. — На відміну від демонів, у менш розумних істот переважає первозданна енергія темряви, через це вони відчувають щонайменший прояв Світла… На жаль, навіть ми, напівбоги, відразу це не відчули…

Кивнувши до Емілії, Володарка за мить розчинилася в повітрі темною імлою та зникла легким подихом вітру, а слідом пішла і Амаран. Тихо й боязко, навіть не обернулася феєричним вихором, як зазвичай.

Емілія так і вклякла біля настінного дзеркала, втупившись скляним поглядом у власне відображення. Її не радувала розкіш покоїв, як і красиве вбрання. Чи золотий палац, чи жахлива печера зі смородом — байдуже… Здавалося, навіть вже й не зрадіє поверненню у світ смертних, бо у жодному зі світів не буде місця, де почуватиметься щасливою. Де ж віднайде затишок і спокій? Хто ж зігріє одиноке, зранене серце? Варто було би дати волю сльозам, щоб облегшити душу, але таке враження, що усі ті сльози висохли. Вже виплакані. Всередині жодної іскри жаги до життя… Поряд застиг Корнеліус із тацею на спині. Скреготнувши хеліцерами, немов нагадав про себе та про необхідність трапези. Узявши з таці хрустку тарталетку з ніжною м’ясною начинкою, Емілія відкусила шматок, але не відчувала дивовижного смаку. З душевною порожнечею немов також і притупилися всі відчуття, лише трохи мучила спрага. Зрештою, Емілія спорожнила кришталеву склянку з ягідним соком. Так і стояла перед дзеркалом у товаристві Корнеліуса, який виявився єдиним другом, єдиною вдячною істотою… На щастя, хоч його волохата лапка загоїлася.

— Корнеліусе… Ти більш людяний, ніж всі, кого довелося зустріти на життєвому шляху… — стиха зронила Емілія з часткою гіркого смутку й за мить заціпеніла, коли за спиною почав закручуватися чорний вихор, сплітаючись імлою в ненависну парубочу постать.