Розділ 7.1

— Як собі хочеш. Щоб потім не казала, що я тебе голодом зморив… — запивши тарталетку вином, Ейварн окинув вже одягнену дівчину дивним поглядом. Емілія і гадки не мала, які саме емоції вирують в його темній душі. Зневага, байдужість, жага подальшої помсти? Здавалося, у його крижаних очах зяяла порожнеча, наповнена чорнотою, як і ця триклята безодня.  

— Колись ти заплатиш за все, — зронила Емілія з неприхованою гіркотою. — Я лише молитиму усіх богів, аби обрушили на тебе біль, страждання… — піднявши голову, блимнула на ката сповненим ненависті поглядом.

— Досить порожніх балачок, — хоч Ейварн і вдавав, що йому байдуже до слів смертної, але вилиці на обличчі зрадницьки здригнулися. — Арвало! — владно змахнув правицею й за мить у покоях з’явилася демониця. — Забери її з палацу! — погордливо кивнув на тремтячу у гніві Емілію. — Нехай повертається до печери, де їй і місце!

— Як бажаєте, мій Володарю, — мовивши покірно й шанобливо, Арвала водночас з цікавістю зиркала на смертну. Звісно, демониця зрозуміла, що дівчина розділила ложе з Ейварном. Не зволікаючи, мовчки обернулася вихором та за мить потягла за собою і Емілію.

Залишившись на самоті, Молодший Володар похмуро споглядав зім’яті простирадла на ложі, де згорав зі смертною у вогні божевілля. За вікнами мерехтіла Полин-Зірка, протинаючи темряву смарагдовими променями. Світило, яке створив Ангро для коханої Девалрі. Колись прабабка була простою смертною магинею-некроманткою. Інколи Володар Темряви покидав безодню у пошуках розваг та випадково натрапив на Девалрі. Вражений її красою та охоплений пристрастю, затягнув дівчину в безодню. На щастя, кохання виявилося взаємним, Девалрі не встояла перед чарами напівбога Ангро. Звісно, він не вдавався до магії навіювання, бо залицявся красиво, витончено, як справжній бог, а з плином часу дарував Девалрі безсмертя, провівши ритуал у кришталевому храмі Вічності. Первозданна енергія Вічності благословила їх єдиною донькою Аріладною, але заради кохання до смертного мага вона відмовилася від безсмертя. Хоч Ейварн завжди згадував бабусю Аріладну з теплом і ніжністю, але не розумів її рішення. Чому ж вона, як і матір, відмовилася від усіх благ Безодні Темряви та обрала жалюгідний світ смертних? Хіба ж можливо віднайти там щастя? Хоч як прикро, Ейварн не зумів. Серед смертних завжди почувався, мов відлюдькуватий одинак.

+++

— Мій Ангро… Що тебе непокоїть? — трапезуючи за столом у бенкетній залі палацу, Девалрі тривожно поглянула на похмурого, насупленого Володаря, який задумливо куштував вино. — Серцем відчуваю твою бентегу, неспокій… Чи не волієш поділитися зі мною?

— Непокоїть те, що Світлі геть знахабніли… — Ангро завше ділився з коханою власними думками. — Не досить того, що вони остаточно здобули прихильність смертних, ще й верховний бог Світла Люціарн дозволяє своїм ілюмінам зваблювати смертних жінок! Звісно, ілюміни нерідко вдаються до магії навіювання, аби отримати бажане… Хіба ж це справедливо?! Навіть я, Володар Темряви, ніколи не дозволяв собі подібного! — опорожнивши келих, владним жестом прикликав арахніда, на спині якого виблискувала золота таця з напоями. — Ще й без наслідків не обходиться! Смертні жінки вагітніють від ілюмінів та народжують дітей з магією Світла! Не виключено, що у такий спосіб Люціарн поступово підкорює собі смертних, де нащадків з магією Світла стає дедалі більше…  Отож, серед смертних він став величним богом! А я?! Мене завше вважали страхітливим напівбогом, навіть чудовиськом! Хіба ж Люціарн не розуміє, що він, як і я, походимо з первозданної енергії Вічності? Хіба не усвідомлює, що Світло і Темрява нероздільні, а грубим втручанням у життя смертних Люціарн порушує магічний баланс та руйнує створений порядок?! І до чого це призведе?! До краху цивілізації? — сутужно зітхнувши, Ангро вже злісно ковтав міцну настоянку з присмаком меду й трав.  

— Ангро, мій кооотику… — солодко протягнула Девалрі. — Невже тебе насправді хвилює доля смертних? Якщо й згинуть, то через власний вибір, — мелодійний голос Володарки раптом зробився крижаним. — Спершу вони знищили усі твої творіння, пегасів і драконів! Тих дивовижних істот, які служили смертним! Разом з ними смертні вбили і частинку тебе! Чи опісля вони заслуговують на співчуття?! Хіба не пам’ятаєш, як страждав наш Ейварн, коли вбивали останнього дракона?! Я відчувала його біль, мов власний! — на мить в синяві очей Володарки навіть зблиснули гіркі сльози. — Зрештою, ми, боги, вічні! Якщо згине цивілізація смертних, то мені байдуже…

Хоч Ангро й кивнув похмуро, але не вельми поділяв думку коханої. Насправді його непокоїла доля смертних. Так, навіть ці недосконалі істоти заслуговують на життя, бо вони є невід’ємною частиною всесвіту.

+++

— Погляньте-но, хто ж це до нас повернувся?! — діловито уперши руки в боки, Есара знущально блимнула очницями на Емілію, яка приречено застигла посеред печери. — А ми вже гадали, що тебе зжерли арахніди!

— На жаль, не зжерли! — злісно буркнула Арвала. — Ця смертна навіть втішала на ложі нашого Ейварна! Вочевидь не догодила, якщо Молодший Володар спровадив її геть! Викинув з палацу, мов непотріб!   

Після такої заяви Арвали демониці-кухарки враз з цікавістю втупилися в застиглу полонянку, невже і дійсно ділила ложе з Молодшим Володарем? Безвольно опустивши руки, Емілія стояла посеред брудних мисок та геть вже не слухала ті образливі слова. В скляному погляді застигла холодна порожнеча, здавалося, ті смарагди немов згасли, як і жага до життя. Її гідність остаточно розтоптали, а душу осквернили. Перетворивши Емілію на безправну іграшку, Ейварн безжально витер об неї ноги. Якщо досі й жевріла надія на втечу, то саме цієї миті дівчину вже не хвилювало майбутнє. Важка праця, знущання чи смерть? Байдуже.    

— Таки зуміла ця смертна дівка спокусити Молодшого Володаря… — злісно процідила Есара, стискаючи мідний ополоник, яким щойно розмішувала вариво у казані. — Через це й досі жива… — навіть іклами скреготнула. — А що далі? Буде зваблювати наших демонів?! Аби з голоду не сконати, спатиме з кожним за шмат м’яса чи миску юшки?! — гидливо сплюнувши на підлогу, раптом лиховісно розреготалася.