Глава 7

Підвівшись на ложі й упершись ліктем, Ейварн понуро та задумливо втупився немигаючим поглядом у сплячу Емілію, яка й досі була оповита магією навіювання. Він чомусь не поспішав з нейтралізацією цієї енергії, аби якнайдовше залишатися у оманливій ілюзії спокою і умиротворення. Лежачи горілиць, дівчина мирно спала, її миле личко, мов світило, обрамлювали хвилі золотистого волосся. Таке враження, наче у власних покоях прихистив не смертну, а богиню… Крихку чарівність миті враз порушив болючий спомин з минулого. Пригадалася Аліріель, але не демониця, а та смертна, яка зранила серце. Спершу вона також дарувала ніжність, задурманивши розум, а щодо полонянки… Варто лише нейтралізувати магію навіювання, як на нього обрушиться шквал її ненависті. Авжеж, очікувано. Стиснувши губи, Ейварн злісно вп’явся пальцями в шовкове простирадло. Сутужно зітхнувши, перевів важкий погляд на золотистий кулон, що виблискував на його грудях. Подарунок демониці Аліріель. Колись вона власноруч створила цей кулон, додаючи до кристала частинку власної магії.

«У цій прикрасі частинка мене. Моя магія завше зігріватиме твоє серце…» — пригадалися її слова. Відтак Ейварн не знімав кулон, символ кохання і вірності, але… Аліріель більше немає, а він розділив ложе з її вбивцею… Чому ж так вчинив? Чому ж раптом вибухнув небажаний, неконтрольований спалах хіті? Його темну сутність роздирали суперечливі почуття. Поглянувши на сплячу смертну, Ейварн знову відчув, як тілом прокотилася хвиля дикого, вогняного бажання, але враз опанував себе. Докори сумління вкололи тисячами голок. Як же міг піддатися цій слабкості? У серці закипала злоба на себе. Гнівно, хрипко видихнувши, він різко нейтралізував магію навіювання й за мить Емілія розплющила очі. Виринаючи з глибокого сну, враз здригнулася у липкому жаху з усвідомленням моторошної реальності. Рвучко підвівшись на ложі, дівчина водночас відсахнулася від оголеного Ейварна, мов від страхітливого демона. Затулившись м’якою ковдрою, вирячилася на нього з лютою ненавистю, що вирувала в округлених очах смарагдовим полум’ям. Nq5c0FQn "Шість спокус нареченої" Лара Роса

— Ти… Мерзотнику! Ненавиджу… — звісно, Емілія все пам’ятала. Боги, вона ж сама віддалася жорстокому кату, якого ладна роздерти на шмаття, триклята магія навіювання! — Яка ницість! Ти… Ти мене примусив… Ненавиджу… — з грудей вирвалося судомне схлипування, по щоках скочувалися горошини гірких сліз.

— Розплата за злочин, смертна… — протнувши полонянку крижаним поглядом, Молодший Володар встав з ліжка та квапливо натягнув знайдені на підлозі штани. В покоях відлунював тихий дівочий плач, який чомусь неабияк дратував Ейварна. Хоч він і прагнув сліз та страждань нещасної жертви, але цієї миті не відчував полегшення. Натомість охопило хвилею гіркоти, жадана помста не дарувала очікуваної насолоди. — Одягнися, — кивнув до Емілії холодно й відсторонено, немов до легковажної дівиці. — Повернешся туди, де тобі й місце, — наблизившись до столу, налив собі вина та враз спорожнив золотий келих. Хай там як, розумів, що смертна зголодніла. — Як одягнешся, можеш поїсти, наразі дозволяю, — зневажливо вказав на стіл, де красувалися таці з вишуканими наїдками. — Вважай це платою за подароване мені задоволення, — іронічно скривив губи.

Досі Емілія вважала, що найгірше в цій безодні — її смерть у киплячій лаві, але… Як виявилося, мерзотнику мало її тілесних страждань. Спонукаючи магією до близькості, Ейварн нещадно розтоптав дівочу гідність, занурив у багнюку принижень. Звісно, Емілія не стане навіть торкатися наїдків, радше вже сконає від голоду!

— Та бодай би тебе Світло спопелило… — засичала, розпачливо витираючи сльози. — Не хочу твоєї їжі! Я не повія, яка віддається за шмат м’яса! — нервово замотавшись у ковдру, зіскочила з ліжка. На щастя, цієї миті Ейварн не дивився в її бік. Відвернувшись, втупився у вітражне вікно. Узявши з підлоги балахон, Емілія віджбурнула ковдру та похапцем натягнула одяг. Хоч і завурчало у шлунку, але до столу не наблизилася.

— Хочеш померти від голоду? — іронічно хмикнувши, Ейварн стягнув з таці тарталетку з м’ясом та показово відкусив шматок. — Смачно… Мої демони-кухари гарно готують, раджу спробувати, — кожне слово карбував знущально. Немов дражнив, знаючи, що дівчина голодна.

— Знаєш?! Та запхай ці страви собі в… — закипаючи у гніві, Емілія водночас ледь стримувалася, щоб не розридатися. Ні, покидьок більше не побачить її сліз!

— Як собі хочеш. Щоб потім не казала, що я тебе голодом зморив… — запивши тарталетку вином, Ейварн окинув вже одягнену дівчину дивним поглядом. Емілія і гадки не мала, які саме емоції вирують в його темній душі. Зневага, байдужість, жага подальшої помсти? Здавалося, у його крижаних очах зяяла порожнеча, наповнена чорнотою, як і ця триклята безодня.  

— Колись ти заплатиш за все, — зронила Емілія з неприхованою гіркотою. — Я лише молитиму усіх богів, аби обрушили на тебе біль, страждання… — піднявши голову, блимнула на ката сповненим ненависті поглядом.

— Досить порожніх балачок, — хоч Ейварн і вдавав, що йому байдуже до слів смертної, але вилиці на обличчі зрадницьки здригнулися. — Арвало! — владно змахнув правицею й за мить у покоях з’явилася демониця. — Забери її з палацу! — погордливо кивнув на тремтячу у гніві Емілію. — Нехай повертається до печери, де їй і місце!

— Як бажаєте, мій Володарю, — мовивши покірно й шанобливо, Арвала водночас з цікавістю зиркала на смертну. Звісно, демониця зрозуміла, що дівчина розділила ложе з Ейварном. Не зволікаючи, мовчки обернулася вихором та за мить потягла за собою і Емілію.

Залишившись на самоті, Молодший Володар похмуро споглядав зім’яті простирадла на ложі, де згорав зі смертною у вогні божевілля. За вікнами мерехтіла Полин-Зірка, протинаючи темряву смарагдовими променями. Світило, яке створив Ангро для коханої Девалрі. Колись прабабка була простою смертною магинею-некроманткою. Інколи Володар Темряви покидав безодню у пошуках розваг та випадково натрапив на Девалрі. Вражений її красою та охоплений пристрастю, затягнув дівчину в безодню. На щастя, кохання виявилося взаємним, Девалрі не встояла перед чарами напівбога Ангро. Звісно, він не вдавався до магії навіювання, бо залицявся красиво, витончено, як справжній бог, а з плином часу дарував Девалрі безсмертя, провівши ритуал у кришталевому храмі Вічності. Первозданна енергія Вічності благословила їх єдиною донькою Аріладною, але заради кохання до смертного мага вона відмовилася від безсмертя. Хоч Ейварн завжди згадував бабусю Аріладну з теплом і ніжністю, але не розумів її рішення. Чому ж вона, як і матір, відмовилася від усіх благ Безодні Темряви та обрала жалюгідний світ смертних? Хіба ж можливо віднайти там щастя? Хоч як прикро, Ейварн не зумів. Серед смертних завжди почувався, мов відлюдькуватий одинак.