Глава 7

Підвівшись на ложі й упершись ліктем, Ейварн понуро та задумливо втупився немигаючим поглядом у сплячу Емілію, яка й досі була оповита магією навіювання. Він чомусь не поспішав з нейтралізацією цієї енергії, аби якнайдовше залишатися у оманливій ілюзії спокою і умиротворення. Лежачи горілиць, дівчина мирно спала, її миле личко, мов світило, обрамлювали хвилі золотистого волосся. Таке враження, наче у власних покоях прихистив не смертну, а богиню… Крихку чарівність миті враз порушив болючий спомин з минулого. Пригадалася Аліріель, але не демониця, а та смертна, яка зранила серце. Спершу вона також дарувала ніжність, задурманивши розум, а щодо полонянки… Варто лише нейтралізувати магію навіювання, як на нього обрушиться шквал її ненависті. Авжеж, очікувано. Стиснувши губи, Ейварн злісно вп’явся пальцями в шовкове простирадло. Сутужно зітхнувши, перевів важкий погляд на золотистий кулон, що виблискував на його грудях. Подарунок демониці Аліріель. Колись вона власноруч створила цей кулон, додаючи до кристала частинку власної магії.

«У цій прикрасі частинка мене. Моя магія завше зігріватиме твоє серце…» — пригадалися її слова. Відтак Ейварн не знімав кулон, символ кохання і вірності, але… Аліріель більше немає, а він розділив ложе з її вбивцею… Чому ж так вчинив? Чому ж раптом вибухнув небажаний, неконтрольований спалах хіті? Його темну сутність роздирали суперечливі почуття. Поглянувши на сплячу смертну, Ейварн знову відчув, як тілом прокотилася хвиля дикого, вогняного бажання, але враз опанував себе. Докори сумління вкололи тисячами голок. Як же міг піддатися цій слабкості? У серці закипала злоба на себе. Гнівно, хрипко видихнувши, він різко нейтралізував магію навіювання й за мить Емілія розплющила очі. Виринаючи з глибокого сну, враз здригнулася у липкому жаху з усвідомленням моторошної реальності. Рвучко підвівшись на ложі, дівчина водночас відсахнулася від оголеного Ейварна, мов від страхітливого демона. Затулившись м’якою ковдрою, вирячилася на нього з лютою ненавистю, що вирувала в округлених очах смарагдовим полум’ям. Nq5c0FQn "Шість спокус нареченої" Лара Роса

— Ти… Мерзотнику! Ненавиджу… — звісно, Емілія все пам’ятала. Боги, вона ж сама віддалася жорстокому кату, якого ладна роздерти на шмаття, триклята магія навіювання! — Яка ницість! Ти… Ти мене примусив… Ненавиджу… — з грудей вирвалося судомне схлипування, по щоках скочувалися горошини гірких сліз.

— Розплата за злочин, смертна… — протнувши полонянку крижаним поглядом, Молодший Володар встав з ліжка та квапливо натягнув знайдені на підлозі штани. В покоях відлунював тихий дівочий плач, який чомусь неабияк дратував Ейварна. Хоч він і прагнув сліз та страждань нещасної жертви, але цієї миті не відчував полегшення. Натомість охопило хвилею гіркоти, жадана помста не дарувала очікуваної насолоди. — Одягнися, — кивнув до Емілії холодно й відсторонено, немов до легковажної дівиці. — Повернешся туди, де тобі й місце, — наблизившись до столу, налив собі вина та враз спорожнив золотий келих. Хай там як, розумів, що смертна зголодніла. — Як одягнешся, можеш поїсти, наразі дозволяю, — зневажливо вказав на стіл, де красувалися таці з вишуканими наїдками. — Вважай це платою за подароване мені задоволення, — іронічно скривив губи.

Досі Емілія вважала, що найгірше в цій безодні — її смерть у киплячій лаві, але… Як виявилося, мерзотнику мало її тілесних страждань. Спонукаючи магією до близькості, Ейварн нещадно розтоптав дівочу гідність, занурив у багнюку принижень. Звісно, Емілія не стане навіть торкатися наїдків, радше вже сконає від голоду!

— Та бодай би тебе Світло спопелило… — засичала, розпачливо витираючи сльози. — Не хочу твоєї їжі! Я не повія, яка віддається за шмат м’яса! — нервово замотавшись у ковдру, зіскочила з ліжка. На щастя, цієї миті Ейварн не дивився в її бік. Відвернувшись, втупився у вітражне вікно. Узявши з підлоги балахон, Емілія віджбурнула ковдру та похапцем натягнула одяг. Хоч і завурчало у шлунку, але до столу не наблизилася.

— Хочеш померти від голоду? — іронічно хмикнувши, Ейварн стягнув з таці тарталетку з м’ясом та показово відкусив шматок. — Смачно… Мої демони-кухари гарно готують, раджу спробувати, — кожне слово карбував знущально. Немов дражнив, знаючи, що дівчина голодна.

— Знаєш?! Та запхай ці страви собі в… — закипаючи у гніві, Емілія водночас ледь стримувалася, щоб не розридатися. Ні, покидьок більше не побачить її сліз!