Глава 5

Три віки тому Молодший Володар Темряви Ейварн був смертним магом, походив з роду Малкольнів. Його батько, барон Ренвір Малкольн, володів бойовою магією, але Ейварн успадкував некро-магію від матері Клоренс. Як виявилося, ця жінка була онукою Ангро і Девалрі. Вона народилася у світі смертних, оскільки її матір Аріладна відмовилася від вічного життя у безодні через кохання до смертного бойового мага, генерала Локварда. Хоч як Ангро і Девалрі не бажали відпускати доньку Аріладну, але довелося змиритися з її вибором.

У родині Малкольнів Ейварн був єдиним сином, єдиним спадкоємцем. Ще з юності любив подорожувати, воліючи побачити світ. Також протягом годин занурювався у читання фоліантів, вивчаючи складні заклинання та формули потоків некро-магії. Так, йому віщували блискучу кар'єру некроманта, але пізнаючи життя, хлопчина дедалі розчаровувався. Ейварна завше обурювала несправедливість цього світу, жадібність, корисливість, лицемірство людей. Звісно, він знав про власне походження, про предків з Безодні Темряви, Ангро і Девалрі. Через це в Ейварна й друзів не було, бо люди його сторонилися, навіть боялися. За спиною називали «демоном», «поріддям безодні», проте ця таємничість нерідко вабила дівчат. Ба більше, юний Ейварн був вродливим. Хоч і не любив урочисті бенкети, але інколи з’являвся серед знатних магів, навіть в його серці розквітло кохання до чарівної, тендітної білявої дівчини, яка відповіла взаємністю. Не зважаючи на заборони й моральні принципи, красуня охоче віддавалася Ейварну під час таємних побачень, вони разом згорали у вогні шаленої пристрасті. Юний Малкольн кохав щиро, віддано, навіть збирався попросити в батьків цієї дівчини руки й серця, але… Хоч як прикро, Ейварна ніхто бажав мати за зятя навіть попри те, що він син барона, а щодо білявої обраниці… Вона не стала боротися за кохання. Відсторонилася, розбиваючи парубоче серце. Зрештою, з волі батьків одружилася з іншим. Якось під час одного з бенкетів Ейварн випадково почув, як дівчина обговорювала його з подругами…

— На ложі Малкольн, мов справжній демон… Пристрасний, гарячий! Гарно ж я розважилася, навіть забулася за все! Боги, він навіть пропозицію мені зробив… Та чи б стала я одружуватися з «демоном»? — ці слова супроводжувалися тихим, здавленим сміхом. Слова, гірші за отруєні леза. Слова, які ніколи не сподівався почути від коханої Аліріель…

Відтак зранене серце Ейварна скрижаніло й стало закритим, недосяжним, випадкові дівчата лише вгамовували хіть. Вони змінювалися калейдоскопом палких ночей, а опісля Малкольн забував їхні обличчя, стираючи з пам’яті. Коли Ейварну виповнилося двадцять, він рішуче заявив батькам, що воліє покинути світ смертних та прямувати до Безодні Темряви. Будь-кому з нащадків Ангро і Девалрі дозволено обирати безсмертя, але для цього необхідно покинути світ смертних. Звісно, Володар і Володарка неабияк зраділи такому рішенню правнука. Ангро дарував йому необмежену владу, а після ритуалу в храмі Вічності й безсмертя, також навчив створювати з первозданної енергії безодні демонів та інших істот. Відтак Ейварн став Молодшим Володарем Темряви.

 Захопившись експериментами, Ейварн створив для себе демоницю. Вона була втіленням краси і досконалості, а ззовні схожа на ту, котру парубок кохав колись, навіть назвав її Аліріель… Ейварн прагнув створити ідеал. Зрештою, зумів. Його Аліріель була щирою, відданою, ніжною, без натяку на лицемірство. В блакиті її чистих очей Молодший Володар бачив власний світ. Ця Аліріель зуміла розтопити зранене серце, зуміла подарувати щастя у безодні, а Ейварну подобалася нова реальність. Навіть серед демонів не було такого лицемірства й зневаги, як у світі смертних. Кожна істота в безодні корилася Ейварну, а Володар Ангро особисто звів для правнука окремий золотий палац.

Інколи Ейварну дозволялася навідуватися у світ смертних. Зі скорботою він провів у останню путь дідуся й бабусю Локвардів, також і власних батьків. Вони попрямували до оселі богів, обираючи Світло. Відтак минали століття, у світі смертних змінювалися правителі, закони й звичаї, а про минуле Ейварну лише нагадував рідний маєток Малкольнів, у якому колись народився. Виринаючи з безодні, інколи він блукав тим маєтком, поринаючи в ностальгічні спогади. Ні, Ейварн не шкодував про вибір безсмертя, лише інколи волів повернутися у безтурботне дитинство, обійняти лагідну, люблячу матусю, поговорити з батьком, проте… Час безжально стирав усе, а світ вже не був таким, як колись.

З плином часу люди поступово винищили всіх істот, створених Ангро. Отож, у світі смертних зникли крилаті коні пегаси, також дракони і *драклі. Коли в королівстві Лаварія правляча династія Каустерів змінилася династією Едлінґів, новий монарх, будучи фанатичним прибічником богів Світла, видав наказ про знищення творінь безодні. Він вважав, що таким чином зуміє задобрити верховного бога Світла, Люціарна та очистити світ від «скверни». Годі й казати, опісля Ангро неабияк образився на смертних через такі дії, оскільки досі люди успішно використовували пегасів і драконів для власних потреб. Звісно, Ейварн також лютував, вважаючи смертних невдячними, а коли сто років тому на площі столиці привселюдно знищили магією останнього дракона, ненависть Молодшого Володаря до людей остаточно укорінилася в його серці. Охоплений праведним гнівом, Ейварн тоді навіть поривався втрутитися, але зупинив Ангро, мовивши:

— Це їхній вибір. Вибір смертних. На жаль, вони не розуміють, що Світло і Темрява нероздільні. Схоже, світ котиться у прірву і невдовзі цивілізація загине, або зміниться іншою…      

+++

Величаво розвалившись на золотому троні, Ейварн задумливо куштував червоне вино в товаристві вірних демонів, які розташувалися у м’яких кріслах в очікуванні обіцяного видовища. Авжеж, усім кортіло побачити танок смертної, не щодня така розрада! Хтось сподівався, що Молодший Володар навіть дозволить помацати дівчину, хоча радше б дозволив зжерти… Усім відомо, що ця смертна вбила Аларіель, якою Ейварн дорожив.