Розділ 4.1

— Кажуть, ти вбила Аліріель… — схилившись, демон загрозливо прохрипів у побіліле від страху обличчя Емілії. — Доки тут нікого немає, можу й поласувати тобою… — облизнувши губи, рвучко підняв дівчину на ноги, мов ганчір’яну ляльку. Зловісно вишкіривши ікла, за мить би й вп’явся в її плече, але раптом позаду долинув грубий жіночий голос:

— Азазелло, ненажеро! Не смій її їсти, бо Володарка нам роги повідриває! — злісно гримнувши об підлогу порожнім казаном, демониця Міґді витерла брудні руки об власну замурзану сукню. — Хіба не наївся?! Мало тобі юшки?! Ще й зжер великий шмат м’яса! Йди вже до своєї Амаран, втішай її на ложі!

Неохоче випустивши Емілію, демон розчаровано гарикнув. За мить у печері з’явилися Тойріс і Есара, тягнучи за собою силою магії порожні миски та решту казанів.

— До речі, нещодавно сюди особисто навідувалася Володарка, вона заборонила навіть торкатися цієї смертної! — буркнула насуплена Міґді.

— Які ж ви жадібні! — демон невдоволено похитав головою. — Мабуть, самі волієте зжерти цю смертну, чи не так?! Якщо так, то бодай кісточки мені залиште, або кілька її пальчиків…

— Та щезни вже! — гримнула Есара на Азазелло, підсовуючи хвилею магії брудні миски до ніг Емілії. — А ти чого витріщилася, смертна?! Мий посуд, ледарко! Сидиш тут без діла, доки ми працюємо! І навіщо нам така рабиня?!

Боязко поглянувши на демониць та страхітливого Азазелло, Емілія вже збиралася мити ненависний посуд, як раптом посеред печери з чорної імли виринула Арвала, та сама демониця в червоному балахоні, яка навідувалася до в’язниці. Вочевидь була тут однією з головних, зважаючи на гарне вбрання. Ні з ким не вітаючись, вона гордовито задерла голову й наблизившись до вкляклої Емілії, простягнула червону сукню з ніжного шовку, радше схожу на коротеньку сорочку.

— Перевдягайся, смертна! — поважно мовила до дівчини. — Ейварн так звелів. Забажав, аби ти розважила його танцем, а також і його наближених демонів! І швидше! Молодший Володар не любить чекати!

— Ні… Не стану цього робити… — здригнувшись, Емілія навіть позадкувала у жаху, та радше вже посуд митиме, ніж таке приниження! Хай там як, нізащо не стане розважати того мерзотника!

— А хто тебе питатиме, смертна? — Арвала скептично хмикнула. — Робитимеш те, що звелів Ейварн! До того ж, варто тебе умити, бо геть замурзана! — здійнявши правицю, проявом магії створила у повітрі водяну велетенську кулю, яку за мить обрушила на полонянку. Скрикнувши з такої несподіванки, Емілія водночас мимохіть заплющила очі під гучний, знущальний регіт демониць, по тілу скочувалися струмені ледь теплої води. Звісно, сукня на дівчині наскрізь промокла. Хоч як не хотілося, доведеться її скинути, бо просякла водою тканина прилипала до тіла й враз огорнуло неприємним холодом.

— З нетерпінням чекаю на це видовище! — задоволено гаркнув Азазелло й плеснув у долоні. — Люблю розваги! Якщо не доведеться зжерти цю смертну, то хоч помилуюся танком!

— Твоя кохана Амаран доволі ревнива… — вкрадливо мовила Міґді до демона. — Дивись, щоб ріжки твої не повисмикувала…

Вочевидь Арвала й дійсно поспішала виконати наказ Молодшого Володаря. Не дочекавшись, доки дівчина роздягнеться, рвучким магічний вітром зірвала з неї пошарпану сукню й кинула у вогонь. Залишаючись у чому мати народила, Емілія сором’язливо і розпачливо затулила руками оті місця, які не бажали виставляти на огляд.

— Одягайся! — Арвала злісно шпурнула принесену сукню, яку дівчина відразу підхопила, аби прикритися. — Ще й мокра, як арахнід після купання! — на щастя, хоч обдала поривом теплого вітру, блискавично висушуючи золотисті коси смертної. Не довго думаючи, Емілія враз натягнула на себе вбрання, аж надто відверте… Коротенька сукня ледь прикривала сідниці, також і груди. Вона трималася на тонких бретельках, розшитих дрібними самоцвітами, а дівочу талію оповило майже прозорим мереживом. Звісно, краще вже бодай якесь вбрання, ніж його відсутність, але… Із думкою, що у такому вигляді  доведеться постати перед осоружним Ейварном, Емілію мимоволі пересмикнуло, а по спині ковзнув холод.

— Взувайся! — Арвала кинула на підлогу тонкі черевички з червоного оксамиту. Саме тієї миті, коли тремтяча від страху й хвилювання Емілія натягнула їх на ступні, демониця схопила її за зап’яток та потягла до виходу з печери. Обернувшись вихором та заразом оповивши чорнотою і полонянку, рвонула вгору, в бік окремого палацу. Золоте сяйво його численних шпилястих веж немов протинало густий морок безодні. Це був палац Ейварна, Молодшого Володаря Темряви.   

Не дають спокою дівчині(( чи танцюватиме вона для Ейварна?