Глава 4

— Ти, жалюгідна смертна! Ще смієш сперечатися?! Ти в мене вилизуватимеш цей посуд! Власним язиком! — зревівши у люті, Есара вп’ялася кігтястою правицею у дівоче волосся та рвучко жбурнула Емілію на підлогу. Рухнувши посеред помитого посуду, вона боляче вдарилася головою об кам’яну поверхню. — Я ж казала! — демониця ревонула до інших. — Краще її зварити в окропі, менше буде клопоту! — кинувшись до полонянки й схопивши за руку, потягла в бік найбільшого казана з окропом. Скрикуючи у липкому жаху, дівчина відчайдушно пручалася, опиралася, але демониця виявилася надто сильною. Її хватка була зашморгом, з якого не вирватися.

— Есаро, що ти робиш?! Не треба! Якщо Володар дізнається, нам усім буде непереливки! — гарикнула Міґді, з острахом блимаючи очницями.

— Ти, боягузко! Ніхто не дізнається! Зваримо її та з’їмо, а якщо хтось питатиме, куди зникла смертна, то скажемо, що втекла з печери! Сумнівно, що її хтось шукатиме! — Есара підтягла дівчину до казана, геть не зважаючи на її пронизливі крики. — Тойріс! — ревонула до третьої демониці. — Допоможи запхати її в казан!

Не зволікаючи, Тойріс зловісно наблизилася мовчазною тінню. Вочевидь підтримувала жахливий намір Есари. Цупко схопивши дівчину за ноги, допомогла її підняти.

— Ні! Благаю! Не треба! — під Емілією зловісно булькотіло вариво, а пара обдала спину. Міцно тримаючи нещасну жертву, демониці вже збиралися запхати її в казан, але раптом посеред печери почав закручуватися чорний вихор, змінюючись обрисами тендітної жіночої постаті. За мить перед розгубленими демоницями постала Володарка Девалрі. Годі й казати, її чарівний вигляд геть не поєднувався з цим моторошним місцем. На Девалрі красувалася довга сукня з червоного оксамиту, розшита дрібними діамантами, на шиї і зап’ястках виблискували дорогоцінні прикраси з чистого золота. Хоч як дивно, вона навіть не скривилася від смороду, натомість гнівно втупилася сапфіровими очима в застиглих демониць, які тримали над казаном бідолашну Емілію.

— Схоже, я вчасно з’явилася, — владний жіночий голос проймав кригою. — Яке свавілля! Хіба вам дозволено вбивати смертну?! Негайно відпустіть її!

— Ми не збиралися її вбивати, лише хотіли трохи налякати, бо не слухається! — боязко виправдовувалася Есара, винувато відводячи погляд. Зрештою, за мить демониці поставили Емілію на ноги біля казана й відпустили, а вона повільно осіла на підлогу, пережитий стрес і безсилля далися взнаки. Авжеж, щойно ледь не зварили живцем!

— Я Володарка Темряви Девалрі, — холодно представилася Девалрі. — Як тебе звати, смертна? — вперше хтось запитав її ім’я, оскільки тут для всіх вона «смертна», безправна рабиня. Граційно наблизившись до тремтячої Емілії, Володарка вказівним пальцем торкнулася її підборіддя, змушуючи підвести голову. Зазираючи в округлені смарагдові плеса, враз відчула липкий страх і розпач полонянки. — Ейварн каже, що саме ти вбила Аліріель… Навіщо? Ця демониця ніколи не нападала на смертних…

— Я Емілія Довар… Присягаюся усіма богами, я не вбивала ту демоницю! — докладаючи титанічних зусиль, дівчина повільно підвелася на ноги й стиснула кулаки. — Її вбив Олсі Свенстін, а мені підкинув бойовий артефакт! Чому ж мені ніхто не вірить?! — в очах зблиснули сльози, з грудей вирвалося судомне схлипування. — Мене звинувачують у злочині, якого не скоювала…

— Я бачила той артефакт, на ньому лише твої сліди, — відрубала Володарка, з цікавістю роздивляючись полонянку. — Авжеж, саме твої… Дивно, — задумливо примружилася, не зводячи пильного, напруженого погляду. — На твоїй шкірі жодного укусу парцалаків… Зазвичай вони відразу нападають на смертних, бо їх вабить запах крові…

— Там, у печері… Були великі павуки і комахи… Вони не напали на мене, хоча той… — нервово затинаючись, труснула головою. — Той ваш… Ейварн… Звелів їм, щоб вони… Щоб пили мою кров…

— А це вже дійсно цікаво… — Девалрі здивовано вигнула тонку, смоляну брову. — Дивно… Ти ж наче магією не володієш, наразі не відчуваю цього, — хмикнувши, повільно перевела крижаний погляд на застиглих демониць. — Запам’ятайте! Ця смертна належить Ейварну, Молодшому Володарю! Лише він вирішуватиме її подальшу долю, а вам заборонено навіть торкатися її! — обернувшись вихором, за мить розчинилася в повітрі.

— Вважай, що тобі пощастило, сссмертна… — злісно засичала Есара, зловісно сяйнувши на Емілію червоними очницями. — Але це наразі… Сподіваюся, ще все попереду… Ейварн не пробачить смерті Аліріель, ще вигадає для тебе покарання, хоча… — зловтішно скривила губи. — Годувати тебе тут ніхто не збирається, повільно сконаєш від голоду…

— Есаро! Годі вже балачок! — буркнула Міґді, помішуючи вариво в казані. — Хіба не відчуваєш, що демони наближаються?! На трапезу поспішають!

— Що ж, нехай смертна сидить в печері, від неї мало користі! — Есара кивнула до демониць. — Ходімо! Треба нагодувати тих ненажер, бо й нас з’їдять!

Без зайвих слів демониці проявом магії з легкістю підхопили чавунні казани з варивом, а заразом і посуд. Здіймаючи усе це в повітрі й забираючи з собою, зірвалися вихорами та рвонули з печери, за мить залишаючи Емілію на самоті. Голодна й знесилена, вона так і стояла посеред печери, обхопивши руками тремтячі плечі. Боги, як же хотілося бодай ковтнути чистої води, вже не говорячи про їжу! І що ж далі? Невже тут довіку моритимуть голодом? Така повільна смерть неабияк жахала… Раптом з темного закутка печери долинуло ледь чутне шарудіння, а дівчина мимохіть здригнулася у страху.
Звісно, у цьому моторошному місці лякав навіть найменший шерхіт…

За кілька нестерпно довгих секунд у тьмяному світлі лампадок з’явився знайомий арахнід з перев’язаною лапою, поверх його спини виблискувала невелика срібна таця з наїдками. Нарізані фрукти, кілька пиріжків, шмат запеченого м’яса та ще й глечик з вином!

— Корнеліусе, невже ти?! — Емілія враз пригадала його ім’я, почуте від демониці Арвали. Вочевидь арахнід вирішив віддячити добросердній дівчині, не залишаючи її голодною, навіть поцупив наїдки з палацу. Зупинившись біля дівочих ніжок, Корнеліус видав задоволене вурчання. — Дякую, друже… — схопивши з таці пиріжок, зголодніла Емілія враз запхала його у рот. Розуміла, що варто їсти швидко, аби ніхто не побачив. Поглинаючи наїдки, водночас запивала вином. Розливаючись у шлунку приємним теплом, цей п’янкий напій був дивовижний, з солодким присмаком суниць. Вгамовуючи голод, Емілія відчула і прилив сил. Звісно, краще б арахнід приніс води чи теплого чаю, бо вино підступно вдарило в голову. Оскільки ще й втома давалася взнаки, за кілька хвилин дівчина розімліла. Не зважаючи на бруд, повільно опустилася на підлогу біля стіни. Не встигла й подякувати Корнеліусу, як той блискавично зник разом з тацею та порожнім посудом. Схоже, навіть у ворожому середовищі в Емілії з’явився маленький друг. Кволо зітхнувши, вона заплющила повіки й мимохіть занурилася у легку дрімоту. Зрештою, хміль і втома узяли гору. Уві сні хаотично виринали знайомі образи, грізна мачуха, Свенстін з розчервонілим, розпухлим обличчям, змінюючись темною постаттю ненависного Ейварна… Його погляд здавався незвичним, напрочуд ніжним. Водночас у ясно-сірих плесах вирував біль. Гіркий, навіть з часткою благання.