Розділ 3.1

— Есаро, ти збожеволіла?! — гарикнула інша демониця. — Володар заборонив їсти смертних! Ба більше, Арвала звеліла, аби ця дівка працювала тут, з нами, наказ Молодшого Володаря! Арвала також сказала, що ця смертна — рабиня нашого Ейварна! Звісно, я би й сама не відмовилася нею поласувати, але що опісля скажемо Володарю?

— Яка ж ти в нас правильна, Міґді, аж нудить! — Есара невдоволено буркнула до рогатої колеги. — Що ж… З’їсти ми її ще встигнемо, а наразі нехай чистить миски, бо незабаром з’являться демони на трапезу. Чого стоїш, смертна?! — ревонула до Емілії, яка аж зблідла у жаху. Липким страхом проймала лише думка, що ці потвори бажають її зжерти. — Бери ганчірку та мий посуд, рабине! І щоб гарно помила, бо відгризу твої нікчемні руки! — кивнула на тремтячі дівочі пальці.

Звісно, Емілія не стала сперечатися. Наблизившись до гори мисок, узяла брудну ганчірку та гидливо ополоснувши в каламутній воді, почала мити посуд. Помішуючи вариво в казанах, демониці час від часу зиркали на дівчину, а вона мовчки зціпила зуби, відчуваючи їхню ненависть. Схоже, в цій триклятій безодні її ненавидять усі, вважаючи вбивцею коханої Ейварна.

За годину виснажливої праці в холодній воді шкіра на дівочих руках зморщилася, а пальці заніміли й затерпли. Емілія почувалася знесиленою, також зрадницьки завурчало у шлунку.

— Довго возишся, смертна! — нависаючи над Емілією й схрестивши руки на грудях, Есара зверхньо окинула поглядом помиті миски. — Що, водичка холодна? — пирхнула знущально. — Недовго тут протримаєшся, рученьки надто ніжні…

— Есаро, краще б помили той посуд за допомогою магії, — мовила третя демониця Тойріс, киваючи на помиті миски. — Так було б швидше…

— Навіщо витрачати магію, якщо маємо рабиню? — Есара іронічно скривила товсті, потріскані губи. — Хай працює, доки не сконає! Вбивця… Не пробачимо смерть нашої Аліріель… — засичавши зі злобою, віджбурнула ногою одну з помитих мисок. — Погано помила! Після трапези митимеш усе наново!

Ледь розігнувши затерплі пальці, Емілія застигла з опущеною головою перед грізною демоницею. Вочевидь це лише початок нестерпних принижень, та чи довго зуміє терпіти? Зрештою, чи варто терпіти ці знущання? Усередині закипала хвиля люті.

— Я вам не рабиня! — різко піднявши голову, Емілія з викликом зазирнула в червоні очниці Есари. — Я не вбивала Аліріель! Також не стану більше мити той клятий посуд! Якщо бажаєте, можете мене роздерти чи зжерти! — через спалах праведного гніву навіть страх десь зник, не дозволить себе принижувати навіть страхітливим демоницям! Нехай вбивають. Нехай смерть покладе край цим нестерпним мукам…

+++

— Володарю, ви кликали мене? — застигши посеред тронної зали, Ейварн запитливо втупився понурим поглядом в прадіда Ангро, Володаря Безодні Темряви. Сидячи на золотому троні з гідною величчю, він задумливо постукував пальцями по широких підлокітниках, інкрустованих самоцвітами. Зрештою, за мить повільно й граційно підвівся. Ангро був худорлявим, доволі високим, на спину спадало пряме, смоляне волосся. Здавалося, в чорноті його немигаючих очей застиг тягар прожитих віків. Поправивши на собі антрацитовий плащ, розшитий рубінами, повільно наблизився до Ейварна.

— Так, кликав… — в залі відлунював його оксамитовий, глибокий баритон. — Мені відомо, що ти притягнув у безодню смертну дівчину, яку вважаєш вбивцею Аліріель…

— Так! Та смертна вбила мою кохану! — крижані очі Ейварна спалахнули люттю, водночас в них вирував гіркий біль. — Я прагну помсти! Волію, аби та дівка страждала й довго…

— Розумію… Ти страждаєш, але… — задумливо мружачись, Ангро схилив голову набік. — Якщо прагнеш помсти, то кривдників варто знищувати відразу! Я завше так робив… До речі, ти впевнений, що вбивця саме вона?

— Безсумнівно, вона… — граючи жовнами, простягнув Володарю артефакт-браслет, знаряддя вбивства, яке забрав в Емілії. — Ось доказ. На артефакті лише її магія… Я знайшов цю дівку непритомною на території маєтку моїх батьків, на її зап’ястку був цей браслет, — сутужно зітхнувши, стиснув губи. — Аліріель інколи любила гуляти по маєтку Малкольнів, хоча я завжди попереджав, щоб сама не навідувалася у світ смертних… — прохрипів з невимовною гіркотою. — Не пробачу… Нехай та смертна мучиться, страждає…

— Що ж, як бажаєш, — узявши браслет, Ангро покрутив його у пальцях. — Бойовий артефакт, що знищує демонів, його магія вбиває відразу… Прикро… — звісно, переймався душевним болем правнука-улюбленця. — Залиш мені цей артефакт. Варто його дослідити, вивчити…

— Будь ласка, — Ейварн ствердно кивнув. — Хоча не розумію вашу цікавість. Зрештою, мою Аліріель вже не повернути, — розпачливо видихнувши, за мить обернувся вихором та покидаючи тронну залу, зірвався вгору.

— Як же боляче, що наш хлопчик страждає через таку втрату… — в приміщенні залунав жіночий голос, перед застиглим у роздумах Володарем постала його обраниця, довічна супутниця й кохана Девалрі, безсмертна Володарка Темряви. Вона сяяла казковою вродою, смоляні коси спадали шовковистими хвилями аж до колін. У сапфірових очах промайнув хижий блиск, гострий і небезпечний, але водночас у синяві її вирів відчувалася глибока мудрість, поміркованість. — Волію побачити ту смертну особисто, — мовила до Ангро з непохитною рішучістю. — Хочу поглянути на вбивцю нашої Аліріель…  

Дорогі читачі! Якщо книга вам до вподоби, буду вдячна за коментар та вподобайку!) Також не забувайте додавати книгу до бібліотек, щоб стежити за оновленнями.