Розділ 2.1

Кажуть, саме передчуття болю нестерпніше за сам біль. Хоч дівчина й була впевнена, що за мить поріддя вгризатимуться в її ніжну шкіру, але… Нічого не відбувалося. Оглушлива тиша здавалася надто підозрілою.

— Я ж вам дозволив! Нападайте на неї! — тишу протнув грізний рик незнайомця, але навіть опісля нічого не відбулося. Зрештою, боязко розплющивши очі, Емілія вирячилася на арахнідів і комах, які застигли, ледь торкаючись її шкіри. Чомусь не нападали, лише загрозливо скреготали хеліцерами. — Дивно… — розчаровано буркнув парубок, в хрипкому голосі промайнув відвертий подив. — Хіба вам не смакує ця смертна? Жалюгідна, беззахисна… Без магії, без бойових артефактів… — вимогливо втупився в найбільшого арахніда. — Габісе! Тобі ж подобається людська кров, ненажеро! Хоч ти поласуй цією дівкою!

Труснувши хеліцерами, арахнід натомість раптом відступив від заціпенілої дівчини, ще й розгублено блимнув червоними очиськами.

— Та що це з вами?! — ревонув незнайомець, закипаючи у люті. — Зговорилися, чи що?! Хіба вам не до вподоби кров і плоть?! Хіба не голодні?!

Не зважаючи на обурення парубка, усі поріддя раптом почали відступати слідом за арахнідом Габісом. Хоч як дивно, смертна їх не цікавила, або стримувала якась невідома сила, хтозна?

— Прикро… Як бачиш, навіть творіння Володаря тобою гидують, — розчаровано прохрипів кат. Емілія вже встигла зненавидіти його усім серцем, зненавидіти навіть його голос… Судомно видихаючи й оговтуючись від жахливого потрясіння, почала усвідомлювати, де саме опинилася. Безодня Темряви… Ні, це не страшний сон, а реальність, що лякала, можливо, й гірше за близькість з Олсі Свенстіном…

— Що ж, смертна… Наразі перебуватимеш тут, з творіннями безодні, — знущально хмикнувши, парубок іронічно кивнув на арахнідів та *парцалаків, що зачаїлися у темних кутках. — Можливо, незабаром вони передумають та ще скуштують твоєї крові… — обернувшись вихором, він за мить зник, просочившись крізь кам’яну стіну, бо не було тут ані дверей, ані жодної щілини. Таке враження, що заточили у кам’яний мішок, затягнувши у моторошну пастку.

Емілія так і сиділа на холодній підлозі, притиснувшись спиною до стіни. Спершу навіть ворухнутися боялася, аби не привертати уваги страхітливих істот й воліючи здаватися непомітною. Хоч як дивно, ті істоти не поспішали на неї нападати. Натомість вовтузилися у темному кутку, а дівчина помітила, що вони намагалися розділити обгризену кістку. Невже та нещасна кістка бажаніша, ніж жива смертна? Якщо так, то Емілія подумки дякувала за це богам… Видавши утробне гарчання, Габіс рвучким рухом вирвав кістку з хеліцерів найменшого арахніда, на якого накинулися й інші поріддя, за мить спалахнула запекла бійка. Таке враження, що розлючені істоти обрушили увесь гнів на того малого. Авжеж, правим завжди вважається сильніший. Закони безодні схожі на ті, що й у світі смертних… Зрештою, віджбурнувши неабияк покусаного арахніда, інші поріддя раптом почали зникати з приміщення, просочуючись крізь товщу стін.

Опинившись на самоті з пошарпаним арахнідом, Емілія полегшено видихнула, хоч і розуміла, що істоти можуть повернутися. Хай там як, наразі вона їх не цікавить, вже легше. Повільно підвівшись, дівчина боязко наблизилася до майже нерухомого арахніда. Схоже, у запеклій бійці постраждала одна з його восьми лап. Жалібно завуркотівши, істота ледь поворушила ураженою кінцівкою, немов благаючи допомогти. Навіть у мороці безодні Емілія не втрачала людяності, не залишалася байдужою до страждань інших. На волохатій лапці арахніда проступала чорна, густа рідина. Мабуть, кров.

— Як бачиш, в усіх світах завше кривдять більш слабких… — сутужно зітхнувши, дівчина відірвала від подолу сукні шмат тканини. Опустившись навколішки, почала обережно перев’язувати уражену лапу арахніда. Хоч як дивно, не боялася його торкатися. Мабуть, страх притупився через пережите потрясіння. Спершу варто зупинити кров. Засичавши від болю, арахнід смикнувся, але дозволив перев’язати лапу. Вихопивши поглядом залишений незнайомцем плащ, Емілія розстелила його на підлозі. Мимоволі гидливо скривилася. Навіть арахнід не викликав такої відрази, як одяг ненависного кривдника. Зрештою, обережно перетягнула постраждалу істоту на підстелений плащ. Опустившись поряд, обтерла об чорну тканину замурзані кров’ю руки.

— Сподіваюся, так вже краще, — простягнувши правицю, сторожко огладила лускату спину арахніда, а той у відповідь видав тихе вуркотіння. Схоже, дякував за турботу. — Так, не завадив би знеболювальний артефакт, але, на жаль, не маю при собі… — втупившись в стіну, Емілія розпачливо стиснула губи. Хоч і бодай якось зуміла допомогти арахніду, але що ж далі очікує на неї? Не встигла й зануритися в гіркі роздуми, як раптом крізь стіну почав просочуватися чорний дим і за мить перед ошелешеною полонянкою постала дебела рогата демониця у червоному балахоні, розшитому золотистими візерунками. Схрестивши товсті руки та схиливши голову набік, грізно блимнула на Емілію червоними очницями.        

— Ось ти яка, смертна… — злісно прохрипіла. — Вбивця нашої Аліріель… Вона ж була такою тендітною, беззахисною… Молодший Володар так кохав її! Він ніколи тобі цього не пробачить… — роззирнувшись довкола, задумливо хмикнула. — Дивно, що тебе досі не зжерли арахніди… — звісно, помітила на підстеленому плащі малечу з перев’язаною лапою, опісля її очниці аж округлилися у подиві. Чому ж раптом ця вбивця допомагає арахніду? — І вкотре наш Корнеліус постраждав через власну нахабність… Завше кидається на старших, а потім скиглить! — ревонула з докором. — А ти… — зловісно зиркнула на заціпенілу дівчину. — Підеш зі мною до печер, як звелів Молодший Володар! Тобі, смертна, доведеться прислуговувати нам, демонам! — знущально реготнувши, огладила над головою закручені роги. — А демони в нас вередливі… — протягнула уїдливо. — Віднині ти наша рабиня, не заздрю тобі… 

ПРИМІТКА ВІД АВТОРА:

*Парцалак — комаха, схожа на кліща. Черевце завбільшки з волоський горіх. Поріддя Безодні Темряви, любить пити кров.