Глава 2

— Я кохав її… Ти вбила мою Аліріель… — вочевидь незнайомець не вірив Емілії. — Мою кохану демоницю… Вона ж нікому не бажала зла, завжди захищала вас, смертних, від інших демонів… — зронив з гіркотою й болем. Так і стояв над застиглою дівчиною та пропалював лютим поглядом, немов вона втілення вікового зла.

— Я ж кажу, не вбивала її! — в очах Емілії зблиснули сльози розпачу. — Навпаки, намагалася захистити! Її вбив містер Свенстін, це його артефакт! — нервово стягнувши браслет, труснула ним перед грізним парубком. Неподалік у траві помітила частково пропалену сукню демониці, також і золоті прикраси. Схоже, тікаючи з місця злочину, Свенстін чомусь побоявся їх взяти, але встиг надягнути на Емілію браслет, аби у вбивстві звинуватили саме її. Ниций вчинок. У дусі того кнура.

— Бойовий артефакт, що знищує демонів… — процідив незнайомець крізь зуби, рвучко висмикуючи браслет з дівочих рук. На мить його крижаний погляд застиг на цьому знарядді вбивства. — На артефакті твої сліди, смертна, твої… Ще й смієш брехати… Цього артефакту торкалася лише ти…

Судомно здригнувшись у жаху, Емілія зрозуміла, що Свенстін зумів замаскувати, чи знищити власні сліди, буцімто браслет йому ніколи не належав. Авжеж, Олсі тямив у артефактах. Нерідко використовував їх під час махінацій. І як опісля довести, що вона не вбивця?   

— Це… Не мій артефакт… — судомно схлипнувши, Емілія повільно підвелася. Ноги зрадницьки підкошувалися, а тілом прокотилася хвиля тремтіння. Дивний незнайомець насправді лякав. Хто ж він? Звідкіля з’явився? Хоч і не схожий на демона, але чому його коханою виявилася саме демониця? Як відомо, демони інколи виривалися з безодні крізь межу між світами, аби поцупити в найближчих селищах щось смачненьке, але зазвичай на простих смертних нападали нечасто. На такий випадок люди носили при собі бойові артефакти, аби давати відсіч рогатим істотам.

— Ти вбила мою кохану… — схоже, незнайомець і слухати не став виправдання дівчини. Рвучко схопивши за виріз сукні й притягнувши до себе, лиховісно пропалював диким, лютим поглядом. — Ти заплатиш за все… — хрипко видихнув у її побіліле від страху обличчя. — Жалюгідна смертна…   

— Я не винна… Не вбивайте мене! — серце Емілії рухнуло у п’яти. Чомусь здалося, що за мить на неї чекає жорстока розправа за злочин, який не скоювала.

— Вбивати? Ні… Смерть, це надто легко… — парубоче обличчя перекосилося від злоби й гіркоти, в зіщулених моторошних очах клубочилася темрява. — Обіцяю, ти страждатимеш… Ти благатимеш про смерть… Особисто перетворю кожну мить твого жалюгідного існування на справжнє пекло…

Не випускаючи налякану Емілію, незнайомець раптом почав обертатися вихором, що закручувався в повітрі темною імлою. Зриваючись вгору, потоками потужної енергії рвучко підняв і дівчину. На мить блакитне небо затягнуло чорнотою. Вихор промчав над закинутим маєтком, безжально зриваючи листя з верхівок дерев. Оповита коконом темряви, бідолашна Емілія летіла у невідомість. У липкому жаху заплющила очі, з грудей виривався розпачливий крик, розчиняючись у різкому пориві вітру. Зрештою, за кілька хвилин вона зірвалася кудись вниз, занурюючись у морок.

Боляче гепнувшись на холодну, кам’яну підлогу, Емілія наважилася розплющити очі. Таке враження, що опинилася у печері чи підземній кімнаті. Наразі й гадки не мала, де саме… В нішах кам’яних стін мерехтіли лампадки, вимальовуючи химерні тіні. Це приміщення скидалося на в’язницю, чи навіть катівню, тут не спостерігалося жодного вікна. Судомно здригнувшись у страху, дівчина обхопила руками плечі. Піднявши голову, за мить із жахом втупилася в застиглу постать викрадача, її власного ката. Той незнайомець… Схрестивши руки на грудях, стояв за кілька кроків, зловісно нависаючи тінню, в прозоро-сірих очах вирувала вогняна лють. Він рвучко стягнув з себе плащ, жбурнув на підлогу. Пружній торс облягала кофтина з чорної щільної тканими, на грудях виблискував кулон у вигнутій оправі, схожий на стилізоване полум’я. Ступаючи майже безшумно, парубок повільно наблизився до заціпенілої жертви з грацією хижака.

— Ласкаво прошу до Безодні Темряви, — прохрипів з їдучим сарказмом, кривлячи чітко окреслені губи. — Ласкаво прошу до пекла, з якого ніколи не виберешся…

— Ні! Благаю! Відпустіть! Я не вбивала ту демоницю! — скрикуючи у розпачі, Емілія боязко відсунулася до стіни.

— Ненавиджу брехню… Як же ненавиджу вас, смертних… — карбуючи кожне слово з відвертою ненавистю, незнайомець повільно підвів правицю. — Кров за кров, вбивце…

— Боги… — мимохіть злетіло з тремтячих губ Емілії. Саме цієї миті в темних кутках приміщення щось заворушилося й до застиглої на підлозі дівчини почали звідусіль сповзатися моторошні істоти. А саме, арахніди та страхітливі комахи, схожі на великих кліщів. Поріддя безодні, яких досі Емілії, на щастя, не доводилося бачити на власні очі. Завбільшки з телят арахніди мали чорні, волохаті лапи та хеліцери, що закінчувалися отруйними кігтями. Переставляючи лапи та зловісно блимаючи червоними очиськами, арахніди рухалися прямо до дівчини, також і комахи, що мали черевця завбільшки з волоський горіх. Відчувши запах людської крові й плоті, збиралися поласувати нещасною жертвою.

— Вони питимуть твою кров, — стиснувши кулаки, парубок завмер у передчутті цього моторошного видовища. — Могли б відразу розірвати тебе на шмаття, але я волію насолодитися твоїми повільними муками, вбивце… — її липкий страх спивав переможно, з тріумфом.

Вкарбувавшись спиною в холодну стіну, бідолашна дівчина, підтиснувши коліна, обхопила їх руками. Оточивши вкляклу жертву, поріддя темряви наблизилися майже впритул. Усе, що Емілії залишалося — щосили заплющити очі та прийняти неминуче, налаштовуючись на фізичний біль. Ба більше, цей жорстокий покидьок не обіцяв швидку смерть…