Розділ 1.1

— Ні! Благаю, не треба! — здавлено скрикуючи й відчайдушно пручаючись, Емілія мимохіть заплющила очі від розпачу й нестерпної огиди. Судомно схлипнула, а в ніс вдарив різкий запах чоловічого поту та дорогих парфумів. Нестерпний, нудотний, аж нутрощі скрутило. Хоч дорослі завше лякають неслухняних дітей демонами й Безоднею Темряви, але саме цієї миті дівчина радше би опинилася у мороці безодні… Краще б роздерли ті моторошні демони, ніж така наруга! Гидливо смикаючись, Емілія спробувала відвернутися, а Олсі, ковзнувши язиком по її скроні, водночас різкими рухами розстібав власний ремінь.

— Солодка… Мов кремове тістечко… — хрипко сопів, мов хряк. Задерши сукню й обмацуючи дівочі стегна, вже б і незабаром і отримав бажане, але раптом неподалік хруснула суха гілка.

Відчувши сторонню присутність, Свенстін враз насторожився та різко відсторонився від дівчини. Хай там як, ще бракувало небажаних свідків!

— Допоможіть! — горлаючи з надією на порятунок, Емілія щосили зацідила кулаком в ненависне чоловіче обличчя.

— Тварюко… — засичавши крізь зуби, Олсі затулив долонею розпухлий ніс. Не виключено, що ударом дівчина його зламала. Здалося, навіть хруснув. — Придушу… — вп’явшись пальцями лівиці в тонку шию Емілії, за мить би й дійсно задушив бідолашну, але раптом між деревами ковзнула тендітна дівоча постать. Звісно, Свенстін її помітив. Випустивши Емілію, боязко й неохоче підвівся на ноги.

Посеред саду за кілька кроків застигла дівчина. Вродлива, з лиця хоч воду пий. По плечах струменіли хвилясті, білосніжні локони, в блакиті округлених очей застигла бентега, наче випадково стала свідком жорстокого злочину. На дивній незнайомці красувалася розкішна сукня з блакитного атласу, розшита діамантами, також виблискувало чимало золотих, дорогих прикрас.

— Ти… Хто така? — розгублено пробурмотів Олсі, незмигно втупившись в красуню. Підвівшись, Емілія також роздивлялася її з відвертим подивом та водночас із вдячністю, бо несподіваною появою незнайомка врятувала від лиха. — Боги… — поросячі очі Свенстіна раптом округлилися, мов монети. — Та невже… Демониця? — як і Емілія, помітив на дівочій голівці невеликі золотисті ріжки, на перший погляд схожі на прикраси.

— Так… Я демониця, Аліріель… — її мелодійний голос залунав невпевнено, навіть боязко. Вочевидь демониця й гадки не мала, чого сподіватися від цих смертних.

— Поріддя безодні… — недавній страх і розгубленість Свенстіна змінилися неприхованою злобою та водночас жагою наживи. Авжеж, на демониці чимало дорогоцінностей, які можна відібрати, але спершу цю істоту варто знищити. Не зволікаючи, він активував бойовий артефакт, один з браслетів на зап’ястку. Хоч перед усіма й хизувався, що володіє бойовою магією, але насправді брехав, вдаючись до магії артефактів. Звісно, в заможного купця їх було чимало.

Перш, ніж Емілія встигла здогадатися про намір Свенстіна, той різко підвів правицю й за мить обрушив на застиглу демоницю хвилю потоків руйнівної магії.

— Ні! Не вбивай її! — пронизливо заголосила Емілія у жаху. Вже й незчулася, як у відчаї накинулася на Олсі, але він щосили віджбурнув від себе дівчину. Відлетівши, мов м’яч, Емілія вдарилася головою об стовбур дерева й рухнувши у траву, знепритомніла, тимчасово занурюючись у темряву невідомості. Вона любила життя, хоч яким було важким. Хапаючись за нього цієї миті, Емілія й гадки не мала, що чекає на неї далі. Можливо, навіть смерть не така страшна, як наслідки цих злощасних подій…

З мороку тимчасового забуття висмикнув різкий біль, повертаючи до реальності. Авжеж, після удару об дерево голова немов розколювалася, у вухах і дозі дзвеніло. Кволо підводячи руку, Емілія торкнулася власної потилиці, світ перед очима й досі був туманним та розпливався плямами.

— Ти… Ти вбила її… Вбивце… Вбила мою Аліріель… — загрозливий чоловічий голос остаточно привів до тями, а коли реальність довкола почала вимальовуватися більш чітко, ошелешена Емілія втупилася в крижані безодні сірих очей з червоними відблисками. В них вирувала така вогняна, дика ненависть, що аж по спині пробіг озноб, а серце приречено застигло у передчутті невідворотного жахіття. Обпершись правицею об стовбур дерева, над Емілією лиховісно нависав незнайомець у чорному плащі, на його спину і чоло спадали смоляні пасма. Наче й вродливий та на вигляд молодий, проте здавалося, що в його сталевому погляді застигло віддзеркалення прожитих віків.

— Я… Нікого не вбивала… —дівочий голос зірвався на хрипкий шепіт, Емілія відчула на зап’ястку лівиці холод металу. Боязко підводячи руку, розгублено вирячилася на широкий браслет зі срібного сплаву з іншим магічний металом. Так, той самий бойовий артефакт Свенстіна…     

Схоже, Емілія потрапила в халепу( Чекаю на ваші коментарі!