Глава 1

— Ні! Я не дозволю зруйнувати моє життя! — Емілія розпачливо стиснула кулаки, в смарагдових очах застигли сльози, а по спині ковзнув мороз.

— Невдячне дівчисько! Ти одружишся з містером Свенстіном, ми з ним вже про все домовилися! Весілля за п’ять днів! — владно відрубала мачуха, худорлява місіс Довар. Задерши підборіддя й схрестивши руки на грудях, свердлила застиглу падчерку суворим поглядом. — Ще й смієш носом крутити?! Олсі Свенстін заможний купець, також володіє бойовою магією! Вже давно поклав на тебе око, а я вважаю, що це вдалий шлюб!   

Авжеж, Емілія розуміла, що цей шлюб вигідний саме для мачухи, оскільки Свенстін даватиме за дівчину щедрий викуп. Також пообіцяв місіс Довар інвестувати гроші в її справу. В селищі жінка мала власну м’ясну крамницю й планувала побудувати ще одну, а Свенстін… Хоч і багатій, але викликав в Емілії неприховану відразу. Огрядний, від нього тхнуло потом навіть попри дорогі парфуми, а характер такий, хай боги милують! Свенстін вважав, що світ крутиться лише навколо нього. Пихатий, зарозумілий, до бідняків завше ставився зневажливо, ще й нечистий на руку.

— Якщо хочете його за зятя, то нехай Роуз піде за нього! — злісно відрубала Емілія.

— В нашої Роузі вже є наречений, ти ж знаєш… — процідила мачуха, зіщуливши темні очі.

— Авжеж, в «нашої» Роузі… — перекривила її Емілія, а в голосі ковзнула гіркота. Роуз була рідною донькою місіс Довар, тому завше «наша», або «моя»… Зведена молодша сестричка зростала у любові, виконувалася кожна її забаганка, натомість до Емілії в цьому будинку ставилися, мов до чужої, сторонньої, а після смерті батька мачуха взагалі стала нестерпною.

— Ще й брикаєшся, мов кобила?! Тобі взагалі варто би прикусити язика та слухатися мене! — ревонула розчервоніла у гніві жінка. — Гадаєш, довіку сидітимеш в мене на шиї?!

— А хіба ж я мало працюю?! — Емілія також закипала у праведному гніві. Щодня працювала, не покладаючи рук, проте ніколи не нарікала, хоча Роузі рідна матінка так роботою не обтяжувала. Сестричка спокійнісінько торгувала в крамниці, ще мала помічницю. Годі й казати, Роузі була ледачою, не любила поратися по господарству. Та й навіщо, якщо всю важку, брудну роботу виконувала Емілія?

— Що ж, невдовзі твоє життя зміниться на краще, — мачуха саркастично підібгала тонкі губи. — В маєтку містера Свенстіна чимало працівників, також є і служниці. Купатимешся, мов сир в маслі, ще й дякуватимеш мені!

— Не хочу такого «щастя»! — тупнувши ніжкою, Емілія гнівно труснула золотистими локонами.

— Свій гонор краще сховай якнайдалі! — місіс Довар навіть кулаком погрозила. — Якщо сказала, що підеш за Свенстіна, значить підеш! Якраз сьогодні він завітає до нас на обід, а ти йди та приведи себе до ладу! Причеши коси, одягни чисту сукню, бо ходиш, як опудало! І диви мені, без викрутасів, бо зачиню в кімнаті й сидітимеш там аж до весілля!

Оскільки Емілія щойно повернулася зі стані, де носила сіно, то вигляд дійсно мала не найкращий. Почувши, що незабаром завітає той кнур, вона аж смикнулася, немов вдарили руйнівною магією. 

— Хоч вбийте, але за нього не піду! — ледь стримуючи сльози, Емілія вихором кинулася з хати надвір. Вже й геть не зважала на крики розлюченої мачухи, які долинули в спину отруйними стрілами. Покинувши подвір’я, дівчина неслася вуличками рідного селища в бік густого гаю. На щастя, надворі буяло літо й радувало гарною погодою. Коли Емілія почувалася кепсько і душу точив неспокій, то завше тікала якнайдалі від грізної мачухи та надокучливої сестрички, яка повсякчас нарікала на втому після «важкого» дня.

Насправді в Емілії було місце, де любила усамітнюватися. Край селища за гаєм розкинувся майже занедбаний маєток, де ніхто не мешкав. Подейкували, колись у сиву давнину цей маєток належав роду Малкольнів, а чутки ходили різні… Хтось запевняв, що рід згинув через те, що був пов’язаний з демонами та моторошним напівбогом Ангро, який царював у Безодні Темряви. Звісно, місцеві селяни навіть наближатися боялися до закинутого маєтку, вважаючи ці землі проклятими, та чи було так насправді? Хай би хто що казав, але Емілію не лякали чутки. Шуснувши за прочинені ковані ворота, вона сповільнила крок та попрямувала до кам’яного будинку. Чи відчувала страх, блукаючи порожніми, запиленими коридорами? Навпаки, ці холодні стіни немов захищали від буденних негараздів, на них і досі красувалися старовинні картини. Хоч в маєтку вже майже триста років ніхто не мешкав, але в будинку не було цвілі й павутиння. Складалося таке враження, наче інколи хтось сюди навідувався та приводив усе до ладу. На жаль, кімнати були зачинені, можливо й магією запечатані, хтозна?

Поблукавши тьмяними коридорами, Емілія, зрештою, вийшла надвір. Гірко зітхнувши, зупинилася посеред алеї. Вперто вирішила не повертатися до свого будинку до кінця дня, менш за все на світі хотілося бачити огидного Свенстіна! Навіть скривилася з відразою, пригадуючи його масний, липкий погляд, його опухле від надміру їжі обличчя, ріденьке руде волосся… Навіть думати не воліла про першу шлюбну ніч, про огидні доторки його спітнілих рук! Шлюб з цим кнуром? Та радше би боги забрали до себе!

Хоч як прикро, але й тут не довелося насолодитися самотністю. З важких роздумів висмикнув осоружний голос, аж вздовж хребта пробіг мороз й затремтіли піджилки.

— Ось ти де, красунечко! Чому на обід не з’явилася? А я чекав…

Мимохіть здригнувшись, Емілія різко обернулася й розгублено вирячилася на Олсі Свенстіна. Він застиг за кілька кроків, діловито схрестивши руки на грудях. Як завше, весь обвішаний дорогими артефактами. З-під білої сорочки випинався круглий живіт, товсту талію оперізував широкий ремінь, який насилу втримував шкіряні штани, а в поросячих очах зблиснули хтиві вогники, викликаючи в дівчини чергову хвилю відрази. 

— Ви… Як мене знайшли? — буркнула набундючена Емілія. Звісно, не поспішала наближатися. Та радше би й крізь землю провалилася, аби не бачити того кнура!