Прометей розплющив очі

Прометей розплющив очі: на світлому брудному тлі знаходилися розмиті силуети. Щомиті вони ставали все чіткішими: ось вазон, поряд стіл, за ним шафа, зліва від якої був іще один Прометей. «Стоп, якого…» — цілком логічну й очевидну думку перебив стукіт, який дуже швидко наближався. Він був схожий на удари хворого серця. Прометей провів рукою по своїй грудній клітці — тут стукоту взагалі немає. «Ну що ж, — подумав він, — краще бути безсердечним, аніж мати інфаркт». Але цей незрозумілий і гидкий звук щосекунди ставав усе ближчим і ближчим. У якийсь момент почало здаватися, ніби його джерело дихає просто в потилицю. Прометей обернувся — ні, що б це не було, воно не настільки близько. Стукіт доносився десь із поза меж зору, а в межах же — сяйво. «Так ось ти яке, світло в кінці тунелю… Тунелю, котрий радше печера». Так чи інакше, нічого не залишається, крім як покинути силует шафи та попрямувати вперед, до настільки набридливого стукоту, що зустріч із ним просто необхідна такому нахабному джентльмену, яким вважав себе Прометей.
Кроки були впевнені й болісні, стукіт уже нагадував удари не серця, а коліс поїзда, але Прометей уперто тримався на зло всім — навколо нікого не було, тому можна собі це дозволити. Чого він очікував побачити там, попереду? Вазон? Стіл? Так ось вони, поряд, хоч бери й протягуй руку, щоб помацати та зрозуміти — це вже не силуети. Можливо, Прометей хоче зустрітися з цим імовірним потягом? Та ні, він уже зовсім близько, судячи з гучнішого стукоту впереміш із нестерпним гулом. Тепер зустріч ініційована саме поїздом, чому нахабний джентльмен не може бути радий. Що в таких випадках залишається робити? У страху очі великі, тому безстрашним і нахабним необхідно їх заплющувати.
«Ти напився?» — вже краще. Якщо розуміти мову потяга, то можна осягнути і його самого. Але кому в голову може прийти аналіз рейкового транспорту? Це зовсім не потрібно і навіть протипоказано, тим паче якщо ти не їдеш зі стаканом горіхів до свого сина. А особливо розуміння поїзду стає болісним, коли він задає питання інтимного характеру. «На чорта тобі знати, напився я чи ні? Ти, лайно вагонне, Іроде локомотивний!»
— Які поїзди? Які, блін, тунелі з прометеями? Ти знову напився, так? Визвати «скору»? Все, зараз подзвоню. Скільки можна пити, а? Тебе скоро в наркології всі будуть знати по імені — і лікарі, і пацієнти.
Ну ось, це все привиділося, все виявилося тонкою пеленою сну. І тепер воно зникло, розсіялося, розчинилося в повітрі за помахом метеликового крила. «Цікаво, чи відбувся якийсь ураган у Бразилії, а якщо ні, то скільки його потрібно чекати? І чому в біса я Прометей?»
— Ні, золотце, залиш, не потрібно нікуди телефонувати. Я тут, із тобою, без поїздів і тунелів. Усе добре, серйозно. Я б навіть сказав, що ідеально, та не можу собі це дозволити, бо в голові в мене щойно вибухнув «Малюк», а в животі — «Товстун». Хоча, можливо, й навпаки.
Анна переляканим поглядом бігала туди-сюди між екраном телефону та обличчям екс-Прометея — вона навмисне ніби дивилася крізь нього, щоб не можна було впіймати її перелякані очі. Але страх приховати неможливо. Ті, хто кажуть, ніби вони здатні це зробити — або шарлатани, або боягузи. Анна ж не знала про страх нічого, як і те, що він легко еволюціонує у гнів: 
— Рома, блін, мене це вже достало. Ну скільки можна пити й пити? Ти як уволився з роботи, то вже пару тижнів не просихаєш. А помниш, що ти мені обіцяв? Як ти вішав мені лапшу про якийсь там роман? Де він? Де той роман, ради якого ти перестав заробляти гроші нам на хліб?
— Та припини вже, золотце. Можна подумати, що в двадцять першому столітті в Україні журналіст здатен заробляти собі на хліб. І не треба тиснути на мене з цим, як ти кажеш, романом. Я не казав нічого про роман. Це може бути повість або навіть…
— Так-так-так, я поняла, ти багато раз говорив. І шо, де він? Де той твір, який переверне світ, переводитиметься сотнями мов і получить Нобелівську премію? Знаєш, для того, щоб чогось добитись, потрібно щось робити. Вот я хотіла поступити на свою спеціальність — поступила. Вот я хотіла піти работати по спеціальності — пішла. Бачиш — усе просто, тільки треба щось для цього робити. Ладно, я пішла на роботу. На ро-бо-ту, чуєш, так? Ти ще не забув, що це означає?
«На що може перетворитися гнів? Чи він усе ж вершина еволюції? Вінець творіння несвідомого?  Перевіряти це припущення — те саме, що й сидіти в коробці з вибухівкою, котра або вибухне, або відпустить тебе без шкоди здоров’ю. Знаходитися в повітрі, у двох світах одночасно, не знаючи, що буде наступної миті — не надто приємне проведення часу. Найкращий варіант — викинути вибухівку до бісової матері й залишитися живим».
— А котра година?
— Без п’ятнадцяти вісім.
Голос Анни повільно долітав із кухні через коридор у кімнату до Роми. Удари цих слів об кожну стіну він відчував болісним відлунням по всьому тілу. Як і стукіт коліс поїзда, власне. «Досі? Невже, дійсно «білочка»? Чорт, заплющення очей тепер точно не допоможе. Гаразд… Гаразд… Гаразд. Головне, що Анна вкотре піймалась на цей виверт із запитанням не в тему. Її гнів переступив стадію страху та став люб’язною цікавістю. Це мені допоможе відволіктись».
— По-перше, Нобелівську премію отримують не твори, а їх автори. По-друге, для того, щоби стати жертвою цієї нагороди, потрібно бути героєм серед зацькованих суспільством письменників. От ти мені скажи, якщо немає людей, то хто викине сміття? Тобто, якщо нікому читати, то…
— Господи, Рома, в мене немає часу на твої філософії, я спішу, чесно. Ти просто хоча б раз у житті доведи хоть щось до кінця — це всьо, що я хотіла сказати. Все, сніданок на плиті.
За законами жанру, Анна повинна була вийти з квартири й гучно зачинити двері, які би прийняли на себе удари роминих громіздких слів. Але цього не відбулося, натомість запанувала нестерпна тиша: дві воюючі сторони очікували першого удару одне від одного. Він повинен вибачитись чи вона повинна вибачити?
— Золотце, заспокойся. Заради тебе, знаєш, запалюють зо…
— Та як же ти мене достав, блін, Рома! Кожен, блін, раз ти говориш одно й то саме, одно й то саме. Придумай щось нове, блін. Якщо ти хочеш вибачитися — то вибачайся. Не треба мені твоїх, блін, «это кому-нибудь нужно» чи «небо-шепіт-гаю». Я, блін, не люблю вірші, я люблю нормальну мову. Я хочу, блін, тебе розуміти. Я не хочу, щоб ти, блін, просирав своє життя, так нічого й не добившись. Як мені дивитися в очі людям, які, блін, бачать, як ти падаєш униз і тягнеш за собою мене? Безробітний алкоголік з «бєлочкою» в двадцять, блін, чотири роки. Я боюся за тебе!
— Так, гримай дверима, чорт забирай! Тільки те й можеш, що розводити скандали з пустого місця! Ну звісно, це ж легко робити, коли на твоїй шиї висить інтелігент, який прожив чверть століття.
«Ну і на чорта я кричу на двері? Хіба вони зможуть передати ці слова моєму адресатові? Якби двері могли передавати всі повідомлення, то було б страшно жити. Особливо в усяких хрущовках».
Якщо двері не передають повідомлення, то можна скористатися їхніми побічними навичками. Наприклад, відчиняти їх для входу чи виходу. Рома був оптимістом, тому слова «вихід» майже не використовував: він не виходив із квартири, він входив у під’їзд; він не виходив із під’їзду, він входив у відкритий світ; він не виходив із тролейбусу в центрі — він входив у паб, де його завжди чекають. Важко було б сказати, що дожидалися саме через хороше ставлення. Ні, його швидше просто чекали, бо Рома приходив щодня. Ніхто навіть не може припустити, що коли його не буде, то станеться щось погане — просто такий день іще не наставав. А чого можна очікувати від невідомого, неможливого? В пабі, власне, й не заморочувалися — кому в біса це потрібно? Особливо це нікому не треба зранку, коли до відкриття закладів ще зо три години. Звісно, в такому, здавалося б, ідеальному плані «дім—паб» не може бути похибки. Але вона була настільки помітною, що аж невидимою — з таким похміллям, як у Роми, чорта з два зможеш слідкувати за часом. Але цих залишків тверезої свідомості достатньо для того, щоб підійти до лави, що навпроти пам’ятника Лесі Українці. Там лежало тіло, обіймаючи пусту пляшку так ніжно, що жоден, навіть найзакоханіший, романтик-максималіст не зміг би приховати свою заздрість. Проте, як і всі почуття, мрії, блаженства, цю ідилію легко порушити:
— Чуєш, — Рома підійшов до тіла майже впритул, ледве терплячи сильний запах перегару, — ти живий, ні? Вставай, бо замерзнеш, або тебе заберуть. Тобі воно треба?
— А, бля…
Незрозуміло, звідки саме лунали ці звуки: смердючий клубок, який віддалено нагадував людське тіло, не міг бути зрозумілим науці, а якщо знайти в ньому голову, то можна зробити надважливе відкриття для біології. «Ну й на що я сподівався? Що він встане, подякує й піде додому? Ні, таких тутешні лави не приймають — замало нахабства й забагато здоров’я. Неважливо, який у тебе вік, стать, статус — Леся дозволяє сюди прийти кожному, хто може вимолити крізь усі нетрі своєї душі це сакральне «а, бля» та, незважаючи ні на що, залишитися тут. Мабуть, лави в центрі Луцька — найтолерантніші з усіх лав на світі».
— Давай, вставай, чорт забирай. Ти ж помреш, чуєш? Тут же майже мороз. Чи мені поліцію викликати?
— Та я твою мамку зараз викличу, блять. Піздуй, поки я не встав і не зламав твоє їбало.
Натягнуті жарти про матерів, погроза «зламати обличчя» — таке під суворим поглядом Лесі міг собі дозволити лише один тутешній завсідник. Ні, він не був безхатченком, він не був алкашем, синяком, аватаром, чорномордом, бухарем, бухариком, бухарестом. Цей чолов’яга елегантно входив у запій, проводив там час за світськими бесідами й болісно виходив назад до сірого тверезого життя. Мабуть, саме через це Рома прихильник слова «вхід». Так чи інакше, стало зрозуміло, що той шмат м’яса живий і жодного інтересу в науки викликати не може. А якщо він живий, то його потрібно змусити піднятися та корисно провести час до відкриття пабів. І зазвичай для жителів лав спрацьовує один спосіб — старе добре невеличке насилля.
— Ти, блять, що, безсмертний? Я тобі, нахуй, цю ногу в жопу заштовхаю!
Здавалося б, неможливо змусити напівмертве тіло стати струнко. Але ж ні, добрячий копняк — універсальний засіб. Немає жодної істоти в усесвіті з більшим честолюбством, аніж український нехлюй. Таких кадрів можна обсипати матюками з ніг до голови, побити до безпам’ятства, але ніколи, НІКОЛИ вони не дозволять ставитися до себе зверхньо. Тільки-от що це означає, кожен із них вирішує сам. Саня, наприклад, вважає ганьбою, коли його б’ють ногами. Дивно це для людини, котра часто спить там, де цими ж ногами ходять.
— Рома, ти чи що? Ну йобана в рот, Рома, хулі ти мовчав? Блять, пішли в пабчик, треба відмітити зустріч.
— Яку зустріч? Ми ж учора ввечері бачилися. Саню, ти ж додому тоді йшов. Як ти взагалі тут опинився?
— О-о-о… Це історія на мільйон, нахуй. Ну розказувати довго, коротше. Пішли в пабчик, бо холодно, йобана по голові — там усе й розкажу, ну.
Ті, хто бував у центрі Луцька, знають, що стоячи біля Лесі, можна побачити, як мінімум, два електронних годинники. Тільки показують вони різний час. Це настільки не задовольняє місцевих жителів, що луцькі ЗМІ двічі писали про неможливість у центрі міста дізнатися правильний час. Для годинників, звісно, нічого не змінилося — вони й далі вперто відстоюють свою хибну індивідуальність. Якби хтось хоча б іноді думав про жителів Лесиних лав, то і годинники показували би правду, і лави були би м’якші, і Леся красивішою. Але ці часи ще не настали, тому тутешні не завжди вгадують, коли варто підійматися й іти туди, де наллють.
— Знаєш, Саню, я завжди вірив у твою всесильність. Ти переживав у снігу морозні ночі, терпів струси й вибиті зуби, зникав у ті миті, коли приїжджали копи чи менти. Але цього недостатньо для того, щоб відчинити двері пабу до години його відкриття. Навіть якби всі боги об’єдналися й вирішили змусити працівника якоїсь барухи відкрити свій заклад хоча б на п’ять хвилин раніше — в них би чорта з два це вийшло. Тому давай візьмемо якийсь алкоголь і сядемо десь, бо труби горять і поїзди гудуть.
Що там Рим! Якщо потрібно випити, поспілкуватися, побити кілька пик, то всі дороги ведуть до Горького. Не те, що цей письменник був алкоголіком-хуліганом, просто так уже вийшло — найсакральніше місце в Луцьку назване на його честь. Щоправда, зараз це зветься П’ятницькою гіркою, та кого в біса цікавить, що там пише в документах товстолобих? Горький — це Горький. В крайньому випадку — Горік чи Фонтан (хоча фонтанами тут не пахне бозна скільки часу). Так чи інакше, в даному випадку назва — всього лиш намагання нашого вбогого розуму осягнути портали в трансцендентний світ. До таких порталів чи не першочергово належить і Горький. Можливо, саме тому місцеві забіяки шалено вчепилися в його стару назву й навідріз відмовляються визнати це П’ятницькою гіркою. Та не варто думати, що всі місця, де збираються алкоголіки, є порталами, ні. Хіба в якомусь дворі, під’їзді, притоні чи закинутій будівлі час може змінювати свою форму? А на Горькому, наприклад, може: ріки алкоголю на одну душу тут спустошуються з такою самою швидкістю, що й пів літри «Чернігівського світлого» на Саню й Рому. Не те, що вони п’ють дуже повільно, просто час тут змінює форму.
— Взагалі знаєш, бля, пити з однієї пляшки — воно вищий показник довіри, ніж сіжка на двох. Ну шо таке, нахуй, сіжка на двох, трьох, десятьох? Це ж йобана тінь трубки миру. Вот ми зараз, бля, куримо одну на двох, і шо? Ми шо, сука, сварилися? Нібито нє. А от розпиваючи синьку з однієї тари — оце от піздєцова довіра одне до одного. Колись королі, показуючи свої найкращі наміри, наливали з однієї амфори чи глека — чи шо там у них було — в йобані бокали — чи шо там у них було — й ніби казали: «я ніхуя не хочу отруїти тебе». І похуй, що все одно якось та й труїли. Головне, шо труїли не вином чи медом.
— Дуже сумніваюся, що хтось, окрім виробників, може зараз отруювати напої. Та й тим паче ми не королі, чого це нам боятися?
— Ну, бля, да, ми не європейські монархи. Але бери, нахуй, вище: ми — королі Горіка. І ризики в нас не менші, ніж у йобаного Карла Першого. Ми повинні захищати Горік від мусорів, гопніків і тутешніх, блять. А це дохуя складно, погодься. Це складніше, ніж захоплювати ці всі франції-хуянції. Тут повинне бути присутнім почуття честі. Та навіть із ним ми все одно ловимо пиздюліни. Зате як ми це робимо! Ледве дихаючи, ми залишаємось на цьому, бля, місці й не йдемо зализувати рани до йобаних лікарень… Стоп… Ти ж таки ходив учора в лікарню. Ну та похуй, головне, що це не стосувалося стратегічного захисту Горіку. А от якщо, бля…
— Зачекай-зачекай. До якої лікарні?
— Та я їбу. до якої чи шо? Ми про то не говорили: нахуй нам ці плебейські теми для розмови?
— Я не був учора в лікарні, ти чого? Ми ж пили, пам’ятаєш? Ти ще потім мав піти додому, але якимось чином опинився на тій лаві. До речі, я досі очікую чергової цікавої історії про твої походеньки.
— Нє, ну тебе вже вкрай поплавило, нахуй. Ти під вечір прийшов у паб весь якийсь сумний. Ми в тебе спитали, хулі сталось. Ти сказав, що просто зайобаний і ненавидиш ці всі лікарні. Ну ми з того всього взяли й випили.
— Так-с, шо це за розговори про випивку без мене, а? Я не поняв, зачєм тут сидіть, якшо мені зарплата прийшла. Пошлі в паб, мені є шо розказать.
Раптова об’ява товариша по чарці — знак, що час змінювати тему для розмови чи навіть дислокацію розпивання. Скільки нещасних намагалося перечити цьому правилу! Скільки блаженних страждало через те, що їх історії так і канули незавершеними в небуття! Автори розповідей залишаються сам на сам зі своїми творіннями, із соромом похиливши голови. Але за мить гордо підіймають їх, бо згадують: жертвуючи своєю дорогоцінною інформацією, ти відчиняєш двері до нової епохи, яку знаменує той самий прихід товариша по чарці. Ось і наглядний приклад трансформації часу — на Горькому ери змінюють одна одну протягом пляшки «Чернігівського світлого».
Існують два типи пабів: одноденки та вічні. До перших належать ті заклади, в які приходиш із компанією раз чи двічі й більше не повертаєшся. Вічні ж — річ набагато складніша. Ти прибуваєш туди і можеш сидіти в гордій самотності від відкриття й до закриття, день у день, навіть якщо не п’єш. Неможливо пояснити феномен вічних пабів: там може бути жахливе обслуговування, несвіже пиво та гидка музика. Але факт залишається фактом — тебе туди ніби тягне й нічого з цим не поробиш. Рома, Саня й Діма, одначе, ніколи не задумувалися над цією типологією закладів масового харчування: коли треба було йти в паб — вони йшли до «Старої довбешки» та пропивали свої зарплати, гроші випадкових відвідувачів і пили в борг. 
— Вот я ніколи не понімав смислу в тій пєсні. Вони розпинаються, пишуть альбом за альбомом, надриваються в ісполнєнії каждого трека і посвіщають те все дєло бившому учаснику. Він же не услишав би того, шо вони сочиняли. Він же не знав, шо вони його щитали бриліантом. Паєхавший ублюдок просто сидів у себе в домє й писав непонятні пєсні.
— Та не кажи ти хуйні, Діма, бля. Це — піздоватий жест з їхньої сторони. Вот ти згадай роллінгів — вот яку хуйню вони натворили? Поперли в пізду Джонса й забили величезну таку єлдєнь на нього. А він, між іншим, дохуя їм матеріалу написав. І чим це все скінчилось? Він втопився забутим, нахуй. Хіба оце ти можеш зрозуміти?
— Джонс же умєр у себе в басєйні. У своєму, блін, басєйні. В нього і так било багато дєнєг, так шо не говори, шо Джаггер такий плохой. Тим болєє, Джонс не так довго пожив в ізгнанії.
— Якщо виходити з такої логіки, то Ґілмор і Вотерз — ще ті покидьки. Барретт же бозна скільки років прожив «у вигнанні».
— Вот імєнно. А ето лицемірство з їх сторони: тіпа ми тебе любим, але не возвращайся, ти нам нє нужен. Але ми тебе любим. Но не возвращайся. Ти тіпа алмаз, но сиди в себе там в домє на окраїнє.
— Бля, та не пизди ти хуйні, йоб твою мать! У них не було, блять, вибору: в Барретта мізки були поплавлені, наче той сирок. Його ж на концертах навіть не включали, бо хуйню творив.
— А вот не нада було стільки кіслати жрать. Вони должни були понімать, шо у нього криша єдєт. І його странне павєдєніє в обичному житті должне було восприняться, як перший звоночєк.
— Та-та, йобаний дзвіночок.
— Звонок, мать його.
— Дзвонить, нахуй.
— Вспомни, когда ти був молодим…
— Ти світив, блять, як сонце…
— Ся-я-я-яй, мов шалений діама-а-ант…
— Що, бля? Рома, візьми трубку, йоб твою мать. Телефон дзвонить, нахуй. Хулі ти співаєш? Рома? Бля, Рома, алло, ти живий, ні?
— Альо, Рома? З тобой усе в порядку? Рома, ти блєдний який-то. Возьми трубку, Рома.
— Алло? Так, я слухаю. Кажіть. Алло? Алло!
«Ніколи не думав, що тиша може бути болісною. Як вона так розрізає собою свідомість, проникає в найпотаємніші, криваві закутки внутрішнього «Я» й випльовує їх назовні? Все просто перемішується: час, простір, обличчя мільярдів людей… Як шкода, що це не сон! Як шкода, що я не можу цим усім керувати! Пливти тінями спогадів і сподівань — чому це не в моїх силах? Чому ця нескінченна кількість осудливих поглядів не дає мені мандрувати зорями? Та чорт, я погодився б і на гамівну сорочку, лиш би прогулятися своїми минулими життями!»
— Ну й чому ти мені не говорив?
«Прометей розплющив очі… Стукіт коліс… Стоп! Стоп, стоп, чорт забирай, стоп! Вдруге я на це не поведуся, ні. Якщо поїзд задав інтимне питання так швидко, то я врятуюся раніше. Знати б тільки, чого саме він хоче…»
— Ти мене чуєш чи ні?
«Який нетерплячий шмат заліза, одначе! Ну нічого, зараз заплющимо очі… Опинимося вдома…»
— Чому ти не казав, що в тебе рак? Ти боявся, що я обіжусь на твій сифіліс? Та все одно вже на той сифіліс — я давно знала, що ти ходиш по шлюхах. Але ж рак… Як можна було так запустити?
— Який в біса рак? Який сифіліс? Що ти таке кажеш, поїзд… Золотце? Що ти вже собі видумала?
— Це ти що собі видумав, блін! Ти думав, я не взнаю? Ти ж у мого тата лічишся, дурак! Чи ти думав, шо він нічого не розкаже? Блін, що тепер робити, що тепер робити, що тепер робити…
— Зачекай, золотце. Заспокойся, будь ласка. Поясни, що означає «у тата лічишся»?
— Та ти п’яний! Боже! Я не знаю, шо з тобою робити, я…
«Раніше у твоїх істериках я виявляв хоча б якусь логіку, та зараз ні чорта не розумію. Тепер це якийсь набір абсурдних жахіть, які просто не вміщаються в моїй голові. Зате саме завдяки твоїм істерикам я щоразу осягаю своє Dasein, тверезіючи втрачаю його, спостерігаю тебе всю у сльозах і п’яні демони ховаються у своїх іменних шпарках моєї душі. Дякую тобі».
—… і зараз цей злощасний, блін, сифіліс переріс у рак. І ніхто, блін, не знає, наскільки давно це случилось. Ну як, блін, можна в двадцять, блін, чотири роки, блін, мати четверту стадію, блін… Я… Я не знаю…
— Боже…
Немає жахливішого почуття, ніж паніка. Гнів, заздрість, страх — все це ховається в тіні паніки. Вона — нестримна, палюча і, що найгірше, невідома. Паніка з’являється нізвідки та зникає в нікуди, проте її сліди залишаються на кілька життів уперед, навіть якщо реінкарнації не існує. Що вже казати про небезпеки паніки в фізичному житті: необдумані речі змінюють плин буття надто радикально, тому позитивних зсувів від цього чекати не варто. Яскравий приклад — втеча від того, хто вперше в житті звертається до вищих сил. На тверезий розум такий утік — прояв слабкості, під час паніки це — страшний вчинок, який залишає людину без шинелі сам на сам зі своїми мізерними розмірами.
Що може вдіяти людина, котра дізналася про свій смертний вирок? Якщо це відбулося поза ґратами, то напитися до безпам’ятства. Але що ж робити, якщо цей пункт пройдений? Єдиний варіант — стати міжзоряним мандрівником. Письменникам цей шлях відкритий, як нікому іншому. Проблема лиш у сприйнятті — Рома ніколи не вважав себе письменником. Це — єдина причина його повністю пустого текстового файлу на ноутбуці. Не лінь, не запої і навіть не страх, а несприйняття себе — ось, що не дозволяє виконувати роботу, на яку приречена людина.
Вибору не залишається: запій завершений, вирок вимовлений.
 
Новий текстовий документ
Влад знову затягнувся. Він і досі не може зрозуміти — це йде пара з рота чи цигарковий дим. Проте, незважаючи на собачий холод, малолітній хуліган уперто винищує сигарету. Це справа принципу — докурити до кінця. Який же інакше сенс? Усе потрібно доводити до кінця, навіть якщо платиш за це своїм здоров’ям. Зараз під домом, зранку під школою, годину тому в закинутій будівлі під час розбивання вікон — цигарка обов’язково мусить закінчитись, як логічно завершуються фільми, котрі повинен був знімати батько Влада. Та за іронією долі це сталося тільки з кар’єрою невизнаного режисера. Вона хоч і логічного закінчилась, але паскудно почалася. Скільки всього було в голові колись вічномолодого творця, поки в руках у нього знаходилася камера! Сильні й помітні амбіції помирали під тиском телебачення. Кого ж у біса цікавить те, що ти маєш готовий сценарій до фільму, якщо тобі платять за зйомки кліпів? «Тарантіно недороблений» — найвищий статус, яким можуть наділити продюсери на телебаченні. Ці слова королів народного несмаку будуть вічно тебе переслідувати: у транспорті, на телеекранах і найбільше — у снах. Жахливе прокляття — переживати в нічних маревах свої найболючіші спогади. «Тарантіно недороблений» — слова, що відкривають світ, повний бруду й нечистот, від яких хтось повинен його очистити. «Тарантіно недороблений» — фраза, що постійно лунає з уст благородного вбивці, котрий всього лиш шукає правду й силу. «Тарантіно недороблений» — брудний фон, який облагороджує звуки автокатастрофи, шум сирен і питання: «Це ваша дружина?»
— Да, це — моя жена…
— Блін, тату, ти знову говориш уві сні. Тобі тре піти до лікаря чекнути, що й до чого. Да блін, тебе аж у коридор чути. Ти що, далі на ігнорі? Ай, блін, що з тобою говорити… Я тут молока купив. Ти будеш? Та чого, блін, я стараюсь… І виключи цей зомбоящик. Хіба ти за стільки часу роботи там не почав його хейтити? Навіть я вже його терпіти не можу. Я ща робитиму хавку, ти будеш? Ай, блін… Послухай, ти ж скоро іслам приймеш, якщо й далі не їстимеш. Давай я тобі щось зроблю, а? Ти там що, вікно відкрив? Блін, у таку холодригу?.. Тату?... Блін, що ти робиш? Відійди від вікна! Тут, блін, шостий поверх — не вб’єшся. Відійди, блін, від…
Іноді виснажене від голоду тіло — запорука успіху в порятунку людини від самогубства. Десь глибоко в душі Влад був радий, що після гибелі дружини його батько харчувався нерегулярно. Інколи здавалося, що недороблений Тарантіно вирішив покінчити з собою саме в такий довгий і болісний спосіб — заморити себе голодом. Звісно, паралельно він намагався і різати вени, і вішатися, і задихнутися побутовим газом, і викинутися з вікна. Не дивлячись на це все, Влад був оптимістом — якщо вже на його молоді хиткі плечі звалилася місія втримувати сім’ю від розвалу, то добре, що в нього хоча б немає двох сестер і розумово відсталого брата. 
— Та ти, блін, паєхавший мудак! Ну скільки можна, а? Як мені тепер тебе залишати тут самого? Єдине, що ти говориш — це те, що мені тре ходити до школи, але я тепер не буду цього робити, блін. Тобі тре допомога, шариш? Але ж ти ігнориш і мене, і того мозгоправа. Що ж, хочеш лівнути від мене з вікна — то будь ласка, я тебе все одно не зупиню. Але не забувай, що сьогодні приїде дядя Тоха. То вже хоч на нього дочекайся, окей?
Для курця ритуал паління має культове значення. Після сексу, важкої роботи чи смачної вечері цигарка обов’язкова. Це — необхідне завершення процесу, крапка у певній події, підкреслення найголовнішого в ситуації, що склалася. Що вже казати про перекури з новими знайомими чи старими друзями? Проведення кількох хвилин за ненав’язливою розмовою підіймає відносини на новий щабель. Та найголовніше, що може подарувати сигарета — спокій. Абстрагування від проблем навколишнього та внутрішнього світів, захист від стресової ситуації — ось висока місія куріння. Фізична та психологічна залежності відходять на другий план або навіть забуваються. Звісно, місця, де проходить цей високий процес, мають вище, сакральне значення. Балкон, кухня чи під’їзд стають осередками вищих світів. Власне, тому й непотрібно палити всюди, де це можливо. І справа тут не в запаху чи невдоволенні людей, ні. Куріння поза культовими осередками нівелюється, залишаючи лише пустий дим і смердючі недопалки. Усі ці знання приходять із досвідом, тому такі курці без стажу, як Влад, не можуть знати всіх деталей цієї священної справи. Але малолітні хулігани підсвідомо розуміють, де можна звертатися до вищих світів, а де таке спілкування — табуйоване, тому Влад почув дзвінок у двері, гордо стоячи на кухні, а не принизливо ховаючись у своїй кімнаті.
Найвища ознака дурості людини — питати у дверей, хто стоїть за ними. Справа не в тому, що вона може когось чекати. От яку відповідь дають двері? Зазвичай вони просто перекрученим голосом знайомих кажуть: «Я» — і не відчинити не маєш права. Але у випадку Влада та його батька питання до дверей не може виникати з іншої причини. В сім’ї, котра ще не оговталась від важкого горя чекають усіх і нікого водночас. Відчиняти потрібно завжди й ніколи не можна змушувати гостя довго чекати. Підходячи до дверей, Влад підсвідомо вірив, що за ними стоїть матір — жива, здорова; вона не відкрила своїм ключем не тому, що забула його вдома, а тому, що хотіла якомога швидше побачити сім’ю. Коли ще можна ненав’язливо й раптово обійняти поглядом свого чоловіка чи сина, як не тоді, коли вони самі відчиняють двері?
— Ну что, где папа? Как он? Всё так же? Не собирается в психушку? Ха-ха, почему бы и нет? Там же всё равно все здоровы — сидят просто так в своём гнезде и ни о чём не думают.
— Так це ж тільки у хайпових фільмах, хіба ні? Там цікава двіж, а в реалі — хтозна. Може, їх і дійсно ширяють незрозуміло чим. Там же сидить усяка школота, яка пече отруєні тістечка, й на очах своїх учителів приймає іслам. Паєхавші, коротше. Ну це такоє. Як Ви доїхали?
— А ты сам-то не школота, ха-ха? А доихав нормально, вроде бы. Правда, я ненавижу поезда, особенно те, которые колесят по маршруту «Ужгород-Львов». Лучше б купил себе какой-нибудь байк, забил бы его доверху кокаином и поехал бы так. Но вот практика показывает, что это не самая лучшая идея, ха-ха. Ну так что, где папа?
Зустріч давніх друзів, які не бачилися кілька років, не може проходити без збентеження. Вони повинні знову знайомитися, пізнавати одне одного та намагатися зрозуміти особливості характерів. Звісно, для цього потрібно набагато менше часу, ніж це було колись, але таке знайомство потребує більше зусиль. Чому ти не спілкувався з ним? Чому не кликав його на перший День народження сина? Чому хоча б не зателефонував, коли загинула твоя дружина? Якщо усвідомити риторичність таких питань, то єдине, що залишається — на кілька митей соромно відвести погляд, поки старий друг перший не заведе розмову, яка дасть зрозуміти, що оголошення війни не буде, а от без примирення не обійтись:
— Ну так что же, сколько фильмов наснимал? Небось, уже получил парочку «Оскаров»? Надеюсь, тебя не притесняли из-за твоих левых взглядов. Ну ты хотя бы не сидел за свою любовь к коммунизму, ха-ха. Или всё же сидел, но и об этом не рассказал своему другу? Ладно, не бери в голову. Вот скажи мне, почему ты голодаешь? Посмотри на себя — кожа да кости. Ты хотя бы не гоняешь по вене? Ну смотри мне, если вдруг узнаю, что ты продал большую партию наркотиков и кинул меня, то обижусь, ха-ха. Ладно, забудь. 
— А ти, як я вижу, все так само шутиш, та? Ти б і в розумово отсталому бітломану побачив би шось смішне. Я, канєшно, понімаю, що ти приїхав помогти, але це як сніг на голову. Ну як всігда — феєрічно і неадекватно. Доктор Стрейнджлав мєсного разліву. Ну так шо ти стоїш, як Гомер Куча? Не собираєшся обняти старого друга?
— Тату, я там зробив обід, макарошки. Без котлет, але все ж. На кухні… Чуєш, ні?.. Ну чому ти далі ігнориш, блін? Ти ж можеш говорити, я чув. Чому з дядьком Тохою ти по кайфу общаєшся, а мене ігнориш? Хоч би раз подякував, блін. Хіба я багато прошу? Хіба я прошу тебе заплатити 10 баксів за обійми з сином? Ти, блін, по любому найневдячніший з усіх батьків! Та пішов ти!
— Может, ты его остановишь? За что ты с ним так? Он же действительно волнуется за тебя. Вот, меня позвал. Я понимаю, ты боишься прошлого, боишься того, что творится вокруг. Но ведь ты не один такой. Я ведь тоже боюсь этого мира, просто не показываю. В этом и есть суть игры. Хочешь или нет, но ты должен в неё играть, ведь правила везде одни. Особенно ты должен их соблюдать, когда вопрос стоит о твоём ребёнке. Или ты вообще его не замечаешь? Ты хоть знаешь, что у тебя есть сын?
— Послухай, помниш, я тобі розказував колись про свою ідею? Ну фільм о журналістє. Так вот, я довго думав… Я все життя робив, як нада, а получається — це не нада нікому. Я не нужен, хоть і не старий іще. Я чуствую: щось у мені пішло й більше не вернеться. А що буде — не знаю… Ну карочє, я порозкинув мозгами і додумав концепцію фільма.
— Да рассказывай уже, Макс! Истории об идеях растягивают только недобитые нынешними условиями учёные. Мы же — люди творческие — должны уважать себя и оперировать лаконичностью. Так что там с твоим журналистом?
— Дія розворачується десять років назад в Тернополі… Там, де Соля… Історія про сім’ю Юрія, главного редактора газети «Ternopil Star» і до мозгу кісток атеїста. Він жонатий на Софі — покладистій і дуже релігіозній жінці, котра работає уборщицею.  У них є сімнадцятилітній син, Тіма, страдающий важкою формой ДЦП. Понятно, що життя в Юрія непросте. Мало того, з самого дєтства він був дуже странний — іногда поводився неадекватно, був агресивний. Це проявлялось рідко, но мітко: в начальній школі Юрій до полусмерті побив однокашника. Цю історію якось замнули, для Юрія смінили школу. Більше нічого такого не повторялось. Він усердно вчився, мав інтелект не на свій возраст, закінчив школу з отлічієм. Перед ним открився світ, але він вибрав журналістику. Ну тоді, в сімдесятих це було не так плохо, як зараз, але все ж не шибко престижно. На Юрія ніхто не міг повліяти — ну хотів дємбєль після двох літ служби писать статті, що вже поробиш. Красний диплом, багато років роботи в разних газетах, пока не прийшов у «Тернопільську зорю», яка після розвалу Союза перейменувалась на «Ternopil Star». За десять років став главним редактором і жив собі з женой і сином, все було харашо. І так продолжалось сім років, поки не настав той роковой листопад. Із-за непонятних причин реабілітація перестала помогать і Тімі зовсім поплохєло: він більше не мог ходити і нормально говорить. Буквально стал овочем. Узнав про це, Юрій почав проявлять агресію і якісь садистські склонності. А добило його то, що Софа залетіла. Мало того, що вони должни були тратити великі гроші на ліченіє Тіми, так ще й новий ребьонок. А Юрій з Софой уже не молоді. Конешно, глава сімейства настоював на абортє. Конешно, хранітельніца очага була проти. Вот так вони спорили, орали, скандалили, істерили — і це все було при Тімі. Юрій, як тільки поняв, що при сину ссоритись не можна, побив Софу так, що даже мені на її мєсті було би страшно з дому виходить. Осознав, що він тілько що наробив, Юрій робить саму розумну річ — іде до себе на роботу…