Глава 12. Світло на горизонті

Промені надії зрештою стають яскравим світлом і для тих, хто не здався,
і навіть для тих, хто втратив віру 

Невідомий автор

Олексів глибоко вдихнув і спробував очистити голову від зайвих думок і зосередитись на тому, що він мав зробити, аж раптом моторошний гуркіт розірвав тишу. Страшної сили удари один за одним так і сипалися на двері - настільки потужні, що навіть стіни печери, здавалось, двигтіли і ходили ходором. Хижі створіння зовні - тіні, птеродактилі, хижаки, ще якісь невимовно потворні істоти - зібралися перед будівлею, утворивши химерну подобу бойового порядку. А серед них, в самому центрі, як жахливий диригент, стояв той, хто колись прикидався батьком. Його голос, холодний і порожній, незбагненним чином виразно лунав навіть крізь товщу дверей, заповнюючи простір всередині підвалу, намагаючись підкорити свідомість й придушити опір. Він ломився всередину так, наче не існувало жодних перепон, і жодних сил, окрім його власної волі.

“Допоможи!” - крикнув Андрій. Напруживши м’язи до краю, він тримав двері, що вже гнулися під напором ззовні. Тоха в міру своїх сил допомагав, та сил насправді було небагато - тривога і безнадія останніх днів в купі з недоїданням зробили свою справу. Ірина з Тетяною теж підвелися на ноги, і злякано озираючись, схопили зброю. Але чи можна взагалі захиститися від такого?

“Як тільки двері відкриються - стріляйте!” - прохрипів Тоха, - “ми відскочимо в сторони, а ви стріляйте. Не можна дозволити їм прорватися всередину.”

Олексій розривався між двома бажаннями. В цьому дивному стані всебачення і всезнання він одночасно бачив все, що відбувалося назовні так само, як і події навколо себе, і розумів, що все руйнується прямо на очах. Тіні ось-ось проникнуть всередину, а його друзі - мужні, але прості люди, не солдати і не герої - не втримають натиску, і цього разу він точно втратить їх усіх. Треба їм допомогти, врятувати їх!

Але ще сильніше палало в ньому інше бажання - завершити справу - спробувати все виправити. Якщо він зараз відволічеться, якщо спробує битися чи зробить ще щось, все, що вони пережили, всі їхні жертви будуть марними. Це було вище за нього, вище і важливіше за всіх них.

Тим часом двері все більше деформувалися від страшних ударів - вони вже були погнуті, і крізь щілини, що утворилися, до печери проникали чорний дим і страшенний холод. Зрештою двері не витримали. Ще один страшний удар - і друзів буквально змело на підлогу уламками металевих стулок. У чорному прорізі дверей, огорнута клубами диму й пекучого холоду, з’явилася темна хмара, згусток самої сутності зла. І в її центрі - та жахлива істота, яка знову прийняла подобу батька Олексія. Але тепер це точно була не людина. Чорні безодні очей палали холодом, в якому танули всі надії. Очі потвори стали величезними, здавалось, вони займають більшу частину її обличчя.

“Олексію, чого ти чекаєш?” - крикнула Ірина, хрипко видихаючи повітря. - “Закінчуй свої справи! Ми не вистоїмо! Ти маєш щось зробити!”

Олексій заплющив очі і спробував зосередитися, спробував не зважати на все, що відбувалось навколо, відсторонитися від усього і сконцентруватися тільки на одному, найважливішому завданні. І це сталося! Навіть він сам, попри все, до кінця не вірив, що зможе здійснити задумане. Але все вдалося. Раптом він побачив усе, що було необхідно. Карта світу вибухнула в його свідомості, як розірване вітрило, а темрява на землях ворога розгорнулася перед ним, як чорний безкрайній океан. Видіння було до болю яскравим, але хлопець не розгубився. Його свідомість знала, що треба робити. Він піднявся над горизонтом, простягнув руки, які раптом стали величезними, і зачерпнув долонями темряву з території ерефії, наче збирав піну з поверхні води. Темрява вирувала, опиралася наче жива, кричала тисячами голосів, та він не слухав. Руки горіли чи то від опіків, чи то від холоду, голову пронизували крики вмираючої стихії, але він продовжував. А потім він розплющив очі, з яких вдарили два потужних промені світла.

І темрява в його руках почала випаровуватись, зникати, танути, як острівці снігу повесні тануть під яскравим сонцем. За мить чорна пляма на карті перед його очима остаточно зникла, а в руках не залишилося нічого. Олексій ще раз оцінив результат своїх зусиль, і осів на землю, абсолютно знесилений.

Тим часом позаду нього дівчата відкрили вогонь. Їхні постріли лупили по істоті, що колись була батьком, не даючи їй підійти до Олексія, що все ще сидів на підлозі, намагаючись присунутися ближче до сестри. Потвора слабшала - в приміщенні стало тепліше, чорні клуби диму навколо неї поступово зникали, рухи ставали незграбними, навіть сама постать стала якоюсь прозорою і безтілесною. Останній постріл Тетяни прийшовся чітко в голову, і створіння, витягнувши до Олексія кістляві руки, закричало в агонії, перш ніж остаточно зникнути.

Після цього жахливого крику, який здавалось, пронизав голови друзів і змусив світ навколо на мить потьмяніти, все раптом стихло. Темрява зникла. Приємна тиша обійняла приміщення. Кільце й чаша з артефактами опустилися на підлогу, знову перетворившись на звичайну, позбавлену сили розмітку в центрі печери. Олексій спробував підвестися, але знов опустився на підлогу, майже не відчуваючи свого тіла від виснаження.

Анастасія розплющила очі, не розуміючи, що відбувається, дуже слабка, але жива. Тоха і Андрій, хоч і побиті, практично не постраждали. Вибиті з петель двері просто відкинули їх вглиб печери, тож хлопці  відбулися лише синцями. Дівчата теж виявились неушкодженими. Всі разом, боячись і не вірячи своїм очам, вони вийшли з підвалу. Світ нагорі був… звичайним! Осіннє небо сяяло зорями. Повний місяць яскраво висвітлював навколішній краєвид, який вже не здавався таким похмурим.