Глава 11. Момент істини

Той, хто пізнав усе, вже ніколи не буде тим, ким був.

Невідомий автор

Темрява нависала над підвалом, як тягучий, задушливий дим. Навіть сам час ніби завмер, розтікаючись густими, липкими хвилями. Минали дні, які здавалися друзям тижнями, місяцями й роками. Зовні все теж залишалось незмінним: моторошні тіні нишпорили навколо будівлі, шурхотіли ганчір'ям і перешіптувалися, іноді збираючись у  групи - наче обговорювали, як зломити опір тих, хто переховувався у підземеллі. Червоний промінь без упину обшукував місцевість, підсвічуючи постапокаліптичні краєвиди Н-ська. Тіні-хижаки теж невтомно снували навколо, наче вартові пси, розповсюджуючи навколо себе холод і жах. А високо в повітрі так само ширяли “птеродактилі”, будь-якої миті готові каменем впасти на свою жертву.

Всередині підвалу панувала тиша, лише зрідка її порушували тривожне перешіптування або шелест сторінок блокнота, в якому Олексій намагався щось розрахувати, аби нарешті розгадати загадку таємничих символів на підлозі печери, водночас борючись з відчаєм, що поступово поглинав їх усіх. Кожен розумів - запасів їжі та води вистачить ненадовго, набоїв теж залишилось обмаль. Час грає проти них. Треба щось вирішувати або прориватися звідси доки у них ще є на це сили.

Так минули ще два дні. Олексій відчував, що розгадка таємниці печери вже близько, що він знаходиться на порозі відкриття, яке змінить все, яке виправдає все, що було до цього, виправдає всі втрати, які понесла команда. Однак, стояти на межі і перетнути її - це не одне й те ж саме. Час минав, а розгадка так само не йшла до рук, маячила на межі зору. Припаси ж при цьому потихеньку закінчувались - друзі вже навіть почали ділити сухпаї на двох. Врешті-решт вони наважилися на вилазку до машин, в яких залишилось ще чимало їстівного. З питною водою проблем не було - вода в струмку дійсно виявилась чистою, і навіть, як запевняла Ірина, цілющою. Тож ці вилазки за припасами стали постійними. Зазвичай вони просиналися рано вранці (хоч в підземеллі про час судити можна було тільки за показами годинника), довго прислухалися до звуків за дверима, а потім хтось з хлопців швидко і тихо вислизав назовні. Решта ж миттєво зачиняли двері, і напружено чекали на умовний стукіт, подумки благаючи Бога допомогти товаришу щасливо повернутися. Проблему з вилазками могли б вирішити наземні дрони, яких вони везли з собою в багажному відділенні зарядної станції, але їх вони втратили разом з самою станцією…

Одного ранку, коли Олексій вже вкотре потайки вибрався нагору по залишки провізії, він раптом помітив дещо нове. Біля входу до будівлі, на пластиковому кейсі, невимушено, розвалившись, сиділа постать, яка здалася знайомою. Спершу він подумав, що то батько якимось чином зміг знайти шлях до цього часу і цієї реальності, і зрадів цій зустрічі, але придивившись, зрозумів, що це знову обман. Це було те ж саме створіння, що минулої подорожі прикидалося батьком - той, рятуючи друзів від кого, загинула Ірина. Очі істоти були двома бездонними проваллями темряви, в яких не було абсолютно нічого людського. Вони затягували в себе й гіпнотизували. Глянувши в них, хлопець відчув, що тіло відмовляється йому коритися, і спочатку спробував рвонуни назад аби повернутись до підвалу, але потім зупинився - відкрити двері означало наразити друзів на небезпеку.

"Не бійся, я хочу просто поговорити“, - мовила істота, її голос був глибоким і хрипким, але водночас якимось різким і глухим, наче гуркіт каміння - “Навіщо мені на вас нападати? Ви й так вже в пастці. Навіщо витрачати сили? Мені достатньо просто почекати доки у вас закінчиться їжа”.

Олексій застиг, не в змозі відвести погляду від цієї примари.

“Ви знайшли надзвичайно важливе місце, місце сили, але не розумієте, як ним скористатися. І не зрозумієте”. - істота змінила позу - “Дарма ви опираєтесь. Приєднуйтесь до мене, і ми разом будемо писати історію цього світу! Вам не перемогти. Темрява вічна. Ви не зможете її здолати, бо вона завжди була тут - у серцях людей, в їхніх думках, в їхніх снах… І вона залишиться. Такою є людська натура“.

“Ми не станемо такими, як ти“, - відповів Олексій, намагаючись здаватися спокійним. Його голос зрадливо затремтів, але він тримався.

"Такими як я - звісно не станете. Я такий один. Але ви довели, що гідні стояти поруч зі мною. Довели, що ви особливі, вищі за інших. Більшість людей - це лише стадо, кормова база. Їхня кров - наше джерело сили. Але ви… Ви можете стати майже богами. Приєднуйтесь до нас, і ви отримаєте знання, про які не мріяли найвидатніші вчені людства! Всі ваші страхи і побоювання, всі почуття і думки,  які заважають вам жити спокійно, зникнуть. Ви станете майже безсмертними, і зможете вирішувати долі світу. Просто перестаньте опиратися - і все одразу зміниться на краще".

Олексій відчував, як ці слова проникають в його розум, обплітаючи його павутинням сумнівів. Він почав вже навіть поділяти їх логіку, але в ту ж мить схаменувся, і побачив у цих словах справжню природу темряви - обман, маніпуляцію, підступ. Він різко відступив назад і кинувся до дверей до підвалу.

“Подумайте про це поки не пізно!”- пролунало  йому вслід. - ”У вас є два дні!”

Ледве опинившись всередині, хлопець без сил сів на підлогу, притулившись спиною до дверей, наче в такий спосіб сподівався стримати ту страшну істоту від проникнення всередину. Трохи перевівши подих, він з подивом подивився на контейнер з припасами, який двома руками міцно притискав до грудей, і розсміявся - навіть в такій ситуації він зробив те, що мав зробити.

Минула безсонна ніч, протягом якої Олексій так і не стулив очей - таємниця тих ліній і написів на підлозі, не давала йому спокою. Це місце нагадувало древнє капище, святилище, присвячене якимось давнім богам, які, здавалось, існували задовго до появи всіх відомих світових релігій. Розмітка на підлозі на перший погляд здавалася безглуздим набором ліній і символів, але в ній явно ховалося щось більше. Олексій вже багато разів намагався розгадати таємницю тих написів, але все було марно.