Глава 9. Темні часи

Темрява завжди бере своє. Питання лише у тому, хто стане наступним.

 Джордж Р. Р. Мартін

Темрява завжди випробовує тих, хто наважується йти далі. Це був лише початок.

Після недовгої суперечки вирішили взяти краще з обох варіантів дій - заїхати в ліс, трохи перечекати, а потім об'їхати цей пагорб і долину за ним. Так і зробили. Як не дивно, але їхній маневр, схоже, залишився непоміченим, тож вирішили не виходити з машин, вимкнути  будь-які  вогні, зачаїтися, а вранці вирушити обхідним шляхом. Вночі їх ніхто не потурбував, хоч більшість не зімкнули очей, побоюючись тих “літунів”, та й схожих на дементорів "наземних” тіней також.

На світанку, хоч тут про нього свідчили лише покази годинника, вони, втомлені і насторожені, вирішили потихеньку об'їхати небезпечне місце. Густий ліс здавався надійнішим сховищем, ніж відкрита місцевість, де вони могли стати легкою здобиччю для літаючих тіней. Але вибору не було - треба було виїжджати з під крон дерев, які так добре заховали їх учора, тож поволі вирушили в дорогу.

Шлях привів їх до місця, яке було знайоме до болю. Колись тут текла річка - густа, наче чорна смола, яка, здавалося, могла поглинути не лише світло, а й саму душу. Саме тут вони мало не втратили Олексія під час попередньої експедиції. Але тепер річки не було. Її русло висохло, залишивши по собі засохлий мул і тріщини, схожі на павутиння - настільки глибокі, наче сягали царства Аїда. Навіть найменший подих вітру здіймав  у повітря з поверхні мулу важкий, задушливий пил.

“Це... дивно“, - тихо мовила Ірина, коли "реми" обережно переїжджали пересохлу промоїну. -  “Річки немає, але тут все ще відчувається її важкий запах, це наче запах  самої  смерті…” - Вона замовкла, немов слова застрягли в горлі.

Дорога вела все глибше у ліс. "Начебто прорвались " - подумав Олексій. Але тиша, яка й раніше не була спокійною, тепер стала ще тривожнішою. Повітря  буквально бриніло від напруги і передчуття чогось жахливого. Раптом їхню колону накрив червоний промінь, який взявся нізвідки, але безпомилково підсвітив першу машину. Небо розколов гучний, моторошний стогін, здатний посперечатись в гучності з сиренами  повітряної тривоги. Кожному здалося, що той звук народжувався не зовні, а десь всередині черепа.

В одну мить з неба каменем впала чорна летюча тінь - одна з тих, що нагадували птеродактилів-зомбі, і пролетіла просто крізь автомобіль, що був підсвічений променем, а потім так само миттєво знову піднялася у вишину. Машина одразу ж здригнулася, втратила керування і, зійшовши з дороги, врізалася в дерево. Інша, а може й  таж сама тінь, пронизана другу машину з бійцями, яка теж зупинилась, розвернувшись поперек дороги. Автоматичні турелі на дахах решти автомобілів різко ожили, розриваючи темряву спалахами "супернових". У лісі стало світло, як у ясний сонячний день, очам стало боляче навіть у тактичних електрофотохромних окулярах. Подальші події стали нагадувати калейдоскоп - літаючі тіні десятками з’являлися з усіх боків, то каменем падаючи зверху, то швидко налітаючи з боків. Штучний інтелект, що керував турелями, поки що стримував їхній натиск - "птеродактилі” спалахували яскравими вогнями, немов сухий папір, і згорали дотла прямо в повітрі, але їх було надто багато. Все змішалося в голові Олексія - червоний промінь, що немов прожектор висвітлював то одну машину, то іншу, нескінченний хоровод летючих тіней, жахливий незмовкаючий стогін, спалахи "супернових", на які не встигали реагувати окуляри, гуркіт пострілів і звуки обертання турелі на даху машини… Приголомшений, він вдарив по гальмах і випустив з рук кермо.

“Тримайтеся!" - голос Анастасії прорізав загальну паніку. - “Не зупиняйтесь! Олексію, прокинься! Забери нас звідси!” Її слова наче зняли якийсь блок у свідомості хлопця - він знову вхопився за кермо і втопив педаль газу, хоч лісиста місцевість навряд чи сприяла швидкій їзді.

Дві машини змогли прорватися через хащі, підминаючи під себе молоді дерева і проламуючись крізь кущі, немов шалені звірі, що тікали від невидимого мисливця. Решта техніки - трейлер і зарядна станція - залишилися позаду. Коли вже майже через годину цієї карколомної і бездумної втечі машини зупинилися на якійсь галявині, Олексій з жахом усвідомив, що за якусь мить їхня експедиція втратила більшу частину своїх людей. Згадуючи, як тінь пролетіла через головну машину, миттєво залишивши в ній тільки вже охололі тіла, він не міг позбутися інших спогадів - про те, як тінь, що просочилася крізь підлогу будівлі, так само швидко буквально висмоктала життя з Вови у їхню першу подорож. Ті події часто поверталися до нього у снах, після яких він прокидався з криками і у холодному поту. А тепер це сталося наяву. Сталося знову. 

Паніка знов накрила хлопця, і він знову спрямував позашляховик у хащі. Решта була не в кращому стані - в салоні панувала тяжка тиша, було чутно лише важке дихання людей, які сиділи з розширеними зіницями, перебуваючи у цілковитій прострації.

Ще якийсь час вони їхали світ за очі, не маючи уявлення, де знаходяться. Добре хоч друга машина трималася ззаду, неначе прив'язана невидимою мотузкою. Коли друзям вдалося нарешті виринути з цього панічного стану, вони одразу ж зв'язалися з іншим автомобілем, в якому, на щастя, виявились Андрій з Тохою і Тетяною. Генератори магнітного поля працювали, тож вони зорієнтувалися за навігатором і вже повільніше і обережніше поїхали у напрямку Н-ська. Хвилин так через двадцять шлях привів їх до маленького покинутого селища, яке навіть не було відмічене на мапі. Селище виглядало типово для цієї місцевості, і водночас дивно -  кілька врослих у землю дерев'яних хатинок з вибитими вікнами на околиці, в центрі - одинокий білий силует церкви з високим шпилем, що чіплявся за похмуре небо, і кілька на диво нових, блискучих швидкозбірних ангарів, які здавалися чужорідними у цьому місці.