Глава 8. Занурення у темряву

Темрява мовчить, але вона завжди спостерігає
 Невідомий автор.

Ранок зустрів групу темрявою і важкою прохолодою. Прокидатися довелося майже у суцільній тиші - була надто рання пора, лиш вітер злегка тривожив повітря і рухав гілля дерев, силуети яких ледве вгадувались за вікном. Темрява за вікнами була густою, немов живою. Наче щось зачаїлося там, за стінами, в очікуванні доки хтось вийде з будівлі. В порожньому кафетерії фонду, де світилися лише кілька ламп, які чомусь то тьмяніли, то знову спалахували, друзі швидко поснідали. Похмурі обличчя, небагатослівність. Навіть міцна гаряча кава не змогла покращити настрій команди. Олексій почувався ніби він все ще уві сні, й ніяк не міг позбутися відчуття, що з ними щось станеться, що ліміт везіння вже вичерпано, і з цієї подорожі вони вже точно не повернуться. І що більше він намагався ігнорувати ці думки, то сильніше вони його доймали.

Після коротких зборів вони заватажилися у великий і начебто навіть броньований автобус, який дуже нагадував шкільні автобуси, як їх показували в американських фільмах. Але цей був не веселого жовтого кольору, а чорного, настільки чорного, що ніби навіть поглинав світло, з тонованими стеклами і могутнім відбійником спереду, який більше був схожий на ніж бульдозера, аніж на кенгурятник. Спочатку їх привезли на аеродром Полтава-4. Олексій, який думав, що тут давно немає нічого літаючого - тільки музей дальньої авіації - здивовано роздивлявся доглянуті будівлі, ідеально рівні злітно-посадкові смуги, купу допоміжної техніки та велику кількість персоналу. Автобус заїхав прямо на злітну смугу, двері розчинились, і друзі опинились біля трьох велетенських конвертопланів. Високі, як будинки, з чотирма рухомими двигунами, гвинти яких зараз дивилися в небо, ці машини здавалися скоріше реквізитом фантастичного фільму, ніж чимось реальним. Здавалось, ці гіганти не зможуть не те що злетіти, а й навіть відірватися від землі. 

“Wow! Я такі бачив тільки в “Агентах ЩИТа”...” - пробурмотів собі під ніс Андрій.

У багажних відсіках конвертопланів були міцно закріплені знайомі чорні «реми», чорні, хижі, з автоматичними зенітними турелями на дахах, і "зарядна станція" з велетенським житловим трейлером - пересувною казармою. Чорні корпуси конвертопланів наче поглинали приглушене світло ранкового сонця, яке так і не змогло повністю прорвати хмари. Апарелі були відкинуті й чекали на учасників експедиції. Окрім машин тут було чимало інших припасів і обладнання в міцних пластикових ударостійких кейсах і ще чимало кілька незвичних пристроїв, призначення яких Олексій навіть не міг зрозуміти - деякі нагадували автономні рухомі збройні платформи, деякі були взагалі не схожі ні на що. Група зачекала, поки персонал завантажить останні кейси, і люди швидко розподілилися за машинами. Гвинти почали розкручуватись, апарелі повільно піднялися і зачинилися, ще мить - і мастодонти (як потім дізнався Олексій, ця модель називалась “Атлас”) плавно відірвались від землі і попливли спочатку вгору, а потім двигуни так само повільно повернулися горизонтально, і машини якось несподівано хутко рвонули вперед.

Ця подорож кардинально відрізнялась від попередньої. Всього за годину конвертоплани подолали шлях до кордону і вертикально приземлилися просто біля стіни на кордоні - неподалік від вантажних воріт (“які вантажі вони тут думали возити?” - подумав Олексій) з гостинно піднятим шлагбаумом. Апарелі поповзли вниз, машини, вже звільнені від ременів, що їх фіксували, з’їхали додолу. Всі відчули, як моторошна хвиля страху і якогось неприємного передчуття пройшла крізь них. Темрява за стіною була густішою, ніж будь-коли. Її щільність немовби давила на груди, не даючи повністю вдихнути. Генератори магнітного поля, що автоматично активувалися при наближенні до стіни, зробили повітря гірким на смак. Олексій помітив, як його руки покрилися мурашками, а зуби трохи занили від невидимих хвиль.

Олексій, Ірина, Анастасія та Кирило зайняли місця в одному з «ремів». Хлопець не хотів  полишати  Ірину - він почувався винним за  те, що  не захистив її  під час нападу  на базу фонду, за те, що його не було тоді поруч. В іншій машині комфортно розташувались Тоха, Андрій, Тетяна і один спецпризначенець. З ними було ще дві машини з чотирма бійцями у кожній, двоє людей у “зарядній станції”,  і ще двоє вчених у трейлері. 

Машини швидко вишикувались - два реми стали попереду, далі “зарядка” з трейлером, далі - машина Олексія, і ще один “рем” з бійцями став за ними. Після короткої переклички по радіо, колона швидко пірнула у темряву. Вони пересувалися швидко, намагалися уникати затримок, всі відчували напругу, всіх мучили неясні погані передчуття, тож група зберігала мовчання. Генератори магнітного поля дозволяли їхати крізь темряву, наче вона була лише густим туманом, а не чимось живим і зловісним. Всі прилади працювали, навіть GPS! Здавалося, що цього разу все буде значно легше, ніж у першу подорож.

Та це відчуття було оманливим.

В перший день  проїхали чималу відстань. "Ремам" було байдуже до бездоріжжя, завалених сміттям вулиць селищ, навіть заторів з машин -  поруч з ними  легкові автомобілі виглядали як іграшкові  машинки для дітей, потужні електричні “доджі” з легкістю розпихали їх могутніми кенгурятниками. Час на темних землях не відчувався, але годинники показували вже дев’яту вечора, люди втомилися, та й прокинулись вони сьогодні ні світ ні зоря - треба було вибрати місце для ночівлі і перепочити. На ніч стали на колишньому колгоспному полі - машини стали в коло, ощетинившись зенітками на всі боки, всередині кола розмістили “зарядку”, до якої одразу ж підключили позашляховики, і трейлер, з боків якого виїхали розсувні секції і він став мало не втричі ширший, утворивши всередині чотири кімнати з шістьма спальними місцями кожна - дещо тісні, але достатньо комфортні. Бійці, які заздалегідь розподілили між собою обов’язки, швидко облаштували периметр, розвісивши навколо камери і встановивши якісь сенсори на металевих кілочках навколо місця стоянки. Потім всі нашвидкуруч з’їли свій сухпайок, запивши його мінералкою - готувати їжу було вже за межами їх витривалості - надто всім хотілося спати.