Глава 7. Час діяти

Темрява завжди випробовує тих, хто наважився запалити світло

Автор невідомий

Того вечора Олексій відчував втому, яка, здавалось, проникла до кожної клітини його тіла. Тренування були виснажливими, але справжнє навантаження давали не фізичні вправи - набагато важчим був тягар думок. Останні кілька ночей він майже не спав. Чорна машина, що стояла під вікном щоразу, коли він визирав через шпарину у фіранках, здавалася вже частиною якогось похмурого ритуалу. Чийсь холодний, невидимий, але майже фізично відчутний погляд пронизував кімнату, змушуючи шкіру вкриватися мурахами.

Після чергового тренування, коли стрільбище вже опустіло, Олексій з хлопцями вирішили ще трохи затриматися аби відточити навички. Тим часом Ірина та Тетяна пішли до роздягальні щоб прийняти душ і перевдягтися. Вечір видавався звичним, але всередині все наче кричало про те, що ось-ось станеться щось погане і невідворотне.

Тиша тренувального комплексу раптом вибухнула сиреною - звук, від якого за рік, що минув після закінчення війни, всі вже потроху відвикли. Її виття наче розривало повітря, пронизуючи його тривожним сигналом невідворотної небезпеки. Олексій, що займався збіркою автомата,  зіскочив з місця, хапаючи найближчу зброю. В ту ж мить ворота комплексу відчинилися, і на подвір’я влетів великий чорний позашляховик, подібний до тих, що належали фонду. Проте ця машина несла в собі щось зловмисне - з неї наче віяло загрозою, яка відчувалася з кожним, нетипово холодним подихом повітря. Стало дійсно холодно, і одразу ж здалося, що територію охопила неприродна темрява, наче вечір миттєво перейшов у ніч.

Двері позашляховика розчахнулися, і з нього, наче тіні, метнулися кілька чорних силуетів. Вони рухались неприродно швидко, настільки, що їх рухи були розмитими, і майже неможливо було роздивитися обличчя цих людей, якщо це, звісно, були люди. Проте їхні дії були чіткими та безжальними. Вони проривалися вперед - до лабораторії, де зберігалося "Око". В коридорах складу пролунали крики, звуки боротьби та глухі удари.

У душовій кімнаті Тетяна безуспішно смикала дверну ручку. Її замкнули зовні, і всі спроби вибратися були марними. Добре хоч вода вимикалась і рушник висів всередині, тож після кількох невдалих спроб дівчина загорнулася в нього і втомлено присіла на підлогу. Кричати і звати на допомогу вона не наважилась, бо чула сирену і боялась видати своє місцезнаходження ворогу, якщо той проник в будівлю. Ірина ж мала справу з одним з нападників, який вдерся прямо до жіночої роздягальні і тепер повільно наближався до неї. В його руках був ніж з чорним, наче охопленим темрявою лезом - він здавався не металевим, а чимось на кшталт провалу в самій тканині реальності. Очі ж цієї істоти блищали неприродньо червоним блиском, який лякав і наче гіпнотизував, приковуючи до місця. Ірина, що вже встигла одягнутися, зберігаючи самовладання, дістала з кишені куртки ультрафіолетовий ліхтарик, який дав їй Олексій. Коли вона увімкнула його, світло яскравим концентрованим променем вдарило нападника по обличчю. Той заволав, наче це був не просто медичний ліхтарик, а справжній лазер, вогонь, що обпалював його шкіру. Чорна тінь, що вкривала його обличчя, розсіялась, очі стали непроникно чорними, а шкіра прямо на очах вкрилася пухирями, наче від страшних опіків. Він відступив, намагаючись затулитися руками, і тут Ірина скористалася моментом: удар ногою в сонячне сплетіння, аперкот, і ослаблений ворог впав, після чого вона вибігла з кімнати, ледве дихаючи від напруження.

Тим часом у коридорі біля лабораторії точився запеклий бій, в ході якого нападники майже досягли своєї цілі. Тіла охоронців фонду лежали на підлозі, і здавалось, ніщо не могло зупинити цих істот, обгорнутих тінню. Аж раптом в кінці коридору з’явилася Анастасія. В її руках був величезний револьвер неймовірного калібру з товстим, матово чорним стволом. Вона не зволікала ні секунди - повела пістолетом, що більше нагадував базуку, в бік ворогів, і постріл розірвав простір. Куля влучила в стіну поруч з нападниками, і одразу ж все навкруги охопило яскраве, нестерпне світло. Куля "Супернова" - одна з новітніх розробок фонду - спрацювала, як і було задумано, створивши сферу надзвичайно яскравого світла, що не полишала жодного шансу темряві. Нападники застигли на місці, наче увіковічені на моментальному фотознімку, а потім їхні обриси почали розпливатися, наче розвіюючись у повітрі клубами чорного диму. За мить від них не залишилося й сліду, неначе їх ніколи й не існувало.

Працює! Давайте за мною! - голосно крикнула Анастасія, і за її спиною підтягнулися інші оператори фонду, озброєні такими ж гротескно великими револьверами і в електрофотохромних окулярах, що захищали їхні очі від яскравих спалахів. Нападників добивали точними пострілами, і кожен з них на секунду завмирав, неначе у спалаху фотокамери, перш ніж його рештки починали зникали в повітрі.

Олексій прибіг до лабораторії в той момент, коли все вже було закінчено, і застав там тільки Анастасію, яка підбирала з підлоги "Око". Її руки тремтіли, але вона трималася.

“Вони не мали права цього торкатися”, - тихо промовила вона.

“Хто вони?” - вирвалося в Олексія.

“Тіні. Або ті, хто їм служать”, - відповіла вона. - “Це тільки початок. Ми були надто необачними. Треба поспішати з нашою експедицією. Так, треба вирушати доки не стало пізно”.

Згодом стало відомо, що одразу ж після ефектного випробування нових набоїв позашляховик нападників покинув територію комплексу на величезній швидкості. Безпілотники фонду швидко піднялися в повітря й почали обстежувати навколишню місцевість, але знайти вдалося лише обгорілий остов машини на Юрівці - просто згарище, без жодних підказок. Від нападників не залишилося й сліду.