Глава 5: Те, чого не було

Іноді те, чого не було, стає важливішим за все, що було

Невідомий автор

Ранок видався похмурим, а сонце вперто ховалося за важкими сірими хмарами, ніби не хотіло навіть дивитися на цей світ. Олексій прокинувся пізно, але почувався так, наче зовсім не спав. Голову розривали безладні думки, які шепотіли й кричали водночас: архів батька, фонд «Повернись», Анастасія, Орден, загадкова чорна машина… На душі було неспокійно - було відчуття, що ось-ось щось має статися, і хлопець не був певний, що станеться щось добре. Чи був це страх, чи просто надмірне напруження – він не міг сказати.

Неохоче піднявшись з ліжка, Олексій поплентався на кухню, де приготував собі яєшню з тостами та міцну каву. Але навіть звичний сніданок не дав ані сил, ані спокою. Їжа здавалось, не мала смаку, а кава була гіркішою, ніж зазвичай. Сил щось робити не було, але й сидіти вдома не хотілося, тож він схопив свій рюкзак і поїхав на Леваду, до гаража, де його батько зберігав свій архів.

Занурившись у документи, він намагався читати, але рядки розпливалися перед очима. Головний біль поступово ставав нестерпним. «Може, я захворів?» – подумав Олексій, відкладаючи теку з паперами. Втираючи чоло, зупинив погляд на пластиковому контейнері на сусідній полиці. Невелика, нічим не примітна коробка для крихких речей… але щось у ній привернуло увагу хлопця. Він обережно відстібнув замки, відкрив кришку, і побачив два  невеликих диски, які лежали у поролонових гніздах, і зовні дуже сильно нагадували батьковвів пристрій, який вони використовували під час подорожі на темні землі, той самий, що допоміг їм повернутися.

Навіть не замислюючись про свої дії, Олексій машинально дістав диски і поклав їх до рюкзака. Йому знову стало неспокійно, хоча пояснити це відчуття він не міг. Зрештою, хлопець вирішив, що на сьогодні досить. Можливо, це справді перевтома. Повернувшись додому, він просто впав у ліжко не роздягаючись, і проспав аж до заходу сонця. Прокинувшись, підійшов до вікна. Темрява ще не повністю огорнула місто, але загадкова чорна машина вже стояла навпроти його будинку, мовчазна й нерухома, як привид. Щільно закривши фіранки, він тихо, наче побоюючись, що хтось його почує, роздегнувся, повернувся до ліжка, і знову заснув - міцно і без сновидінь.

Наступного дня Олексій почувався краще. Прокинувшись, він виконав ранкове тренування: кілька раундів Les Mills Body Combat у віртуальній  реальності, підтягування, віджимання... Тіло ніби оживало - просто на очах, і навіть розум, здавалось,  прояснився. Далі хлопець прийняв контрастний душ, перекусив звичною яєшнею з тостами, запив кавою і вирушив на роботу. У коледжі провів лекцію з програмування, поговорив зі студентами, але думки постійно поверталися до подій останніх днів. Коли він вже виходив з будівлі, телефон у кишені завібрував.

“Ну що, ви прийняли рішення?” – голос Анастасії звучав рівно, але в ньому відчувалася якась напруга, і водночас - якась незрозуміла надія.

“Якщо чесно, я не знаю”, – зізнався Олексій. – “Нам здається, що ви щось від нас приховуєте.”

Після довгої паузи вона зітхнула:

“Добре. Мабуть, я справді мала бути відвертішою. Давайте зустрінемося, і я розповім все, що знаю, і відповім на ваші запитання.”

“У центрі? В "Панорамі"? – запропонував Олексій.

Анастасія погодилася, і сказала, що буде десь за п'ятнадцять хвилин, тож хлопець поспішив назустріч - йти було недалеко, однак він не хотів змушувати себе чекати.

Вона приїхала у чорному ліфтованому позашляховику з величезними зубатими колесами і могутнім "кенгурятником“. Машина виглядала так, ніби потрапила сюди прямо зі знімального майданчика якогось високобюджетного фільму про зомбі-апокаліпсис. Двоє перехожих - молоді хлопці, що пили каву і палили поблизу будівлі, аж повідкривали роти у захопленні, й одразу ж почали робити селфі - так, щоб у кадр потрапила машина. Олексій спостерігав, як Анастасія виходить з автомобіля: висока, впевнена в собі, як завжди у напівспортивному - напіввійськовому одязі і тактичних фотохромних окулярах, але з чимось невловимо жіночним у рухах.

Вони сіли на балконі, замовили колу, сирні палички, і фірмові м’ясні чіпси. Але їжа залишалася недоторканою – слова були важливішими.

“Ви явно не ті, за кого себе видаєте,” – одразу ж після вітань почав Олексій. – “Скажіть чесно: ви – це Орден? Ви стежите за мною? Це ваша машина - чорний затонований седан - щоночі стоїть під моїми вікнами?"

Анастасія трохи посміхнулася:

"Якщо седан, то це  явно  не наша машина. Наші – ось такі“, – вона вказала вниз, на свій позашляховик. – “Але якщо це не ми, то це може бути небезпечно. І так, ми – Орден. Але ми не ті, кого треба боятися. Ми хороші хлопці й дівчатка. Просто наші опоненти, які діють під личиною фальшивих церковників, часто видають себе за нас аби скомпрометувати.”

"Я мала б почати ось з цього“ - вона простягнула Олексію пожовклий конверт, який, здавалося, пережив десятиліття - з надрукованою  у кутку  маркою з  портретом  Гагаріна.  Всередині був складений навпіл аркуш  паперу,  на якому  був  лише один  рядок,  написаний  почерком батька - так само пожовклий, не надто високої якості.

“Вір їй, що б вона не сказала. Люблю тебе, сину“, – прочитав він.

Хлопець ще раз прочитав ці слова, трохи покрутив аркуш в руках, навіть не усвідомлюючи цього.